Читати книгу - "Їсти Молитися Кохати, Даррелл"

аптеки зі своїм хворим коліном і познайомилась із цілителькою Ваян — неймовірно красивою балійкою з широкою усмішкою і лискучим чорним волоссям по пояс. Там були ще дві сором’язливі юні дівчинки, які ховалися за її спиною у кухні. Вони всміхнулись, коли я помахала їм рукою, і знову заховались. Я показала Ваян свою інфіковану рану і запитала, чи може вона мені допомогти. Вже за мить жінка варила на плиті якісь трави і поїла мене джамою — традиційним індонезійським домашнім лікувальним напоєм. Вона приклала гаряче зелене листя на моє коліно — і мені відразу полегшало.

Ми розговорилися. У Ваян чудова англійська. Оскільки вона балійка, то відразу поставила мені три стандартних вступних запитання: «Куди прямуєш? Звідки приїхала? Чи ти заміжня?»

Коли я відповіла, що незаміжня (поки що!), вона дуже здивувалась:

— І ніколи не була?

— Ні, — збрехала я.

Не люблю брехати, але зрозуміла, що балійцям краще не згадувати про розлучення, бо це їх дуже засмучує.

— Справді, ніколи не була? — перепитала вона і зацікавлено глянула на мене.

— Справді, — знову збрехала. — Ніколи не була.

— Ти впевнена? — це вже було дивно.

— Цілком.

— Жодного разу? — допитувалася жінка.

Що ж, здається, вона бачить мене наскрізь.

— Ну, добре, — зізналася нарешті. — Було один раз…

Вона засяяла, ніби промовляючи: я так і думала.

— Розлучена?

— Так, — присоромлено вичавила я, — розлучена.

— Я відразу побачила, що ти розлучена.

— Це не дуже типово для цієї місцевості, правда?

— Але я теж розлучена, — зізналася Ваян на превеликий мій подив. — Я теж.

— Ти?

— Я зробила все, що могла, — пояснила вона. — Перед тим, як розлучитися, перепробувала все. Молилася кожного дня. Але мусила таки піти від нього.

Їй на очі накотилися сльози, і ось уже я сиджу, тримаючи за руку першу знайому балійську розлучену жінку, і промовляю:

— Вірю, ти зробила все, що могла, сонце. Впевнена, ти перепробувала геть усе.

— Розлучення — це дуже сумно, — сказала вона.

І я погодилась.

Я провела в магазинчику-аптеці п’ять годин, розмовляючи зі своєю новою найкращою подругою про її проблеми. Поки я слухала історію її життя, вона промила мені коліно. Чоловік Ваян, як вона розповіла, був пияком, «пив увесь час, грав у азартні ігри, просаджував увесь заробіток, а коли я відмовлялася давати йому більше грошей на гру чи випивку, бив мене». Вона сказала:

— Він бив мене так, що я потрапляла до лікарні. Безліч разів, — Ваян відгорнула волосся і показала шрами на голові. — Оце він ударив мене мотоциклетним шоломом, коли напився, бо я не давала йому грошей. Він бив мене так сильно, що я непритомніла, мене нудило і пропадав зір. Добре, що я сама цілителька, вся моя родина — цілителі, і тому я знала, як лікуватися від побоїв. Думаю, якби я не була цілителькою, то втратила б свої вуха, ну тобто, оглухла б. Або очі. Не могла б нічого бачити.

Як зізналася Вайян, вона покинула нарешті чоловіка, коли він побив її так жорстоко, що вона втратила свою другу дитину: була тоді вагітна. Після цього випадку, їхня перша дитина, іскриста маленька дівчинка на ім’я Тутті, сказала:

— Я думаю, матусю, тобі слід розлучитися. Щоразу, коли ти опиняєшся в лікарні, то всю хатню роботу лишаєш на Тутті.

Донечці тоді було чотири рочки.

Втративши шлюб, людина на Балі залишається сама-самісінька, без жодного соціального захисту. Західній людині годі таке уявити. Балійська сім’я замкнена у стінах родинного обійстя, це довершений космос — чотири покоління родичів, кузини, батьки, діди і діти — всі живуть разом у низці маленьких бунгало, що оточують родинний храм. Усі вони дбають одне про одного від народження аж до смерті. Родинне обійстя — це джерело сили, фінансової безпеки, охорони здоров’я, щоденної турботи, освіти і — що найголовніше для балійців — духовного зв’язку.

Родинне обійстя таке важливе, що балійці сприймають його як окрему живу одухотворену істоту. Населення балійських сіл підраховують не за чисельністю людей, а за кількістю дворів. Обійстя — це самодостатній всесвіт. Люди ніколи не покидають його меж. За винятком жінок. Жінки переїздять лише раз у житті — з подвір’я свого батька на чоловікове подвір’я. Коли ця система діє злагоджено — а так здебільшого і є у цьому здоровому суспільстві — то вона продукує найбільш психічно здорових, захищених, спокійних, щасливих і збалансованих людей на світі. А якщо не спрацьовує? Як у випадку моєї подруги Ваян? Вигнанці опиняються на Богом забутій орбіті, де взагалі перекрито доступ повітря. У неї був вибір — залишитись у захищеній сітці чоловікового родинного обійстя, з якого вона регулярно потрапляла до лікарні, чи рятувати власне життя і піти звідти без нічого.

Хоча, зрештою, не так уже й без нічого. Вона забрала свої енциклопедичні знання про цілительство, свою лагідну вдачу, етичні переконання і донечку Тутті, за яку їй довелося запекло боротися. На Балі — цілковито патріархальне суспільство. За винятком тих рідкісних випадків, коли таки вдається домогтися розлучення, діти автоматично залишаються з батьком. Щоб відвоювати Тутті, Ваян мусила найняти адвоката, продавши все, що мала. Дослівно — все. Вона розпродала не лише свої меблі та прикраси, а також виделки та ложки, шкарпетки та черевики, вживаний одяг і недогарки свічок — усе пішло з молотка, аби лиш оплатити послуги адвоката. Але після двох років запеклої боротьби Ваян таки вдалося забрати свою дитину. Їй пощастило, що Тутті була дівчинка. Якби в неї був син, вона б ніколи більше його не побачила. Хлопці тут цінуються значно більше за дівчаток.

Протягом останніх декількох років Ваян і Тутті жили самі — геть самі у балійському вулику. Переїжджали з місця на місце кожні декілька місяців — відповідно до того, як гроші то з’являлися, то закінчувалися. Переживання позбавляли їх сну: куди податися далі? Це все було дуже складно, бо щоразу, коли Ваян перебиралася на інше місце, пацієнти (переважно балійці, яким теж не солодко) мусили її шукати, а маленьку Тутті кожного переїзду потрібно було переводити до іншої школи. Вона завжди була найкращою ученицею в класі, але з часу останнього переїзду опустилася на двадцяте місце з п’ятдесяти.

Тим часом Тутті влетіла до магазину власною персоною: повернулася зі школи. Зараз їй вісім років і це не дівчинка, а виставкова експозиція харизми та феєрверків. Цей маленький сухоребрий і життєрадісний фонтан енергії з мишачими хвостиками прекрасною англійською запитав, чи я хочу їсти, і Ваян мовила:

— Я геть забула! Тебе слід погодувати!

І мати з донькою кинулися на кухню, де разом з іще двома сором’язливими дівчатками приготували найсмачніше з усього, що мені поки що випадало їсти на Балі.

Маленька Тутті