Читати книгу - "Імперія обіцянок та гріхів, Кері Блек"

Ми вийшли з залу і Варіон зненацька зупинився. 

- Дозволь мені одну річ, — промовив Варіон, дивлячись мені прямо в очі.

Його голос був оксамитовий, заворожуючий, і, перш ніж я встигла щось відповісти, він обережно торкнувся моєї щоки.

Я відчула, як м’яка стрічка ковзнула по моїй шкірі.

- Що ти… — почала я, але він лише ледь усміхнувся.

- Довірся мені, — прошепотів він.

Я затримала подих, коли пов’язка закрила мої очі, позбавляючи мене зору.

Темрява.

Я відчула, як його пальці легко ковзнули по моїй руці, а потім він вів мене темрявою, відчула знайоме тремтіння простору.

Портал. 

Потім Варіон відпустив мене на декілька хвилин, я хотіла зняти повʼязку, але знову відчула руки Варіона, а потім знову портал. 

Повітря навколо змінилося. Спершу — легкий вітерець, потім тепліше дихання простору,  а після цього… свіжий, солоний запах, що одразу наповнив легені.

Океан.

Я відчула, як щось м’яке і тепле торкнулося моїх плечей.

- Тримай, — тихий голос Варіона змусив мене здригнутися. — Тут може бути прохолодно.

Я міцніше загорнулася в плед, який Варіон запропонував, все ще не наважуючись зняти пов’язку. Але не тому, що боялася. Я просто… відчувала щось невимовне, хвилююче.

- Лягай, — його голос звучав поруч, майже біля мого вуха.

Я опустилася на щось рівне й прохолодне — пісок? Затамувала подих.

І тоді його пальці легенько торкнулися мого обличчя, розв’язуючи стрічку.

Темрява зникла.

Я кліпнула, дозволяючи очам звикнути.

І коли нарешті побачила…

Переді мною розкинулося небо. Але не просто нічне небо.

Мільйони зірок сяяли так яскраво, ніби їх торкнулося якесь древнє, магічне світло. Вони мерехтіли, переливалися сріблом і золотом, створюючи дивовижні візерунки, які змінювалися просто на очах. Здавалося, що всесвіт відкрився в цю мить тільки для нас.

Я не могла відвести погляду.

- Бал ельфів саме в честь цього, - промовив Варіон дивлячись на зірки.

- Це… — мій голос затремтів.

- Гарно? — запитав Варіон.

Я повернула голову. Його обличчя в темряві було ще виразнішим, а погляд… Зовсім інший, ніж зазвичай. Глибокий, сповнений чогось, що змушувало серце калатати.

- Це неймовірно, — прошепотіла я.

- Я знав, що тобі сподобається, — промовив він, і я відчула, як у його словах звучить щось більше, ніж просто впевненість.

- Знаєш, — тихо промовила я, вдивляючись у мерехтливі зорі. — Це так дивно… Тут і зараз я не відчуваю тягаря імперії.

Варіон не відповів одразу. Я відчула його погляд, але не повернула голову.

- То залишайся, — зрештою сказав він.

Його голос був тихим, майже ніжним.

Я стиснула плед на плечах. Пропозиція була надто заманлива. Вперше за довгий час я відчувала легкість, свободу. Тут не було холодних поглядів радників, очікувань, обов’язків та обіцянок.

Тільки я, океан і зірки.

Я мовчала.

- Імперія приховує багато чого, і ти вже сама це відчула, — продовжив Варіон.

- …І жертовний дар, — промовила я.

Я не знала, чому сказала це. Може, хотіла переконати себе, що не можу залишитися?

Варіон тихо зітхнув.

- Мій батько розповідав мені про жертовний дар імператриць, — сказав він. — Перед смертю він просив мене переконати імперію знищити ці випробування.

Я повернула до нього голову.

- Імперія не дозволить цього, — відповіла я.

Варіон посміхнувся, але в його усмішці не було веселості.

- Імперія понад усе, — глузливо повторив він. — Скоро ти станеш імперією, Алісіє. І якщо ти не поставиш себе понад усе, це ніколи не закінчиться.

Я мовчала. Думки крутилися без упину.

Що буде, коли я повернуся в імперію?

Що буде з інформацією, яку я отримала?

Мій вітчим убив мого батька.

Мій наречений використав мене заради престолу.

Кожна ця правда розривала мене зсередини…

- Як ти взагалі? — раптом запитав Варіон.

Я здригнулася від несподіваного запитання та повернула до нього голову.

Він відчув мій настрій. Звісно, відчув.

- Якщо чесно… — я видихнула, зважуючи слова. — То я втомлена. Розбита. Зла. І не знаю, що робити далі.

Варіон слухав мовчки, але я бачила, що кожне моє слово знаходить у ньому відгук.

- А як це? — запитала я, коли тиша між нами стала надто глибокою. — Відчувати чужі почуття?

Він усміхнувся — так, що в очах з’явився відблиск сміху.

- Спочатку? Дуже дратувало, — сказав він.  - Я взагалі не розумів, чого ти про мене думала, перш ніж увійшла в портал.

Я винувато схилила голову.

- Це випадково, чесно, — пробурмотіла я.

Варіон тихо засміявся.

- Твої емоції настільки сильні, що часом навіть мої власні приглушували, — визнав він. — Але згодом… зізнаюся, я чекав, коли ти покличеш мене.

Я завмерла.

- Щось є в тобі, Алісіє, — продовжив він, і його голос звучав майже замріяно. — Світле і тепле. Те, що змушує…

Його погляд затримався на мені довше, ніж зазвичай, і в темних очах відбилося світло зірок.

Варіон провів пальцями по моїй руці, ледь відчутно, ніби боявся, що я зникну.

- Змушує знаходити приводи, щоб знову тебе побачити.

Я відчула, як моє серце стислося.

- Навіть коли я не поруч, я все одно відчуваю тебе, — його голос став тихішим. — Відчуваю, коли ти сердита, коли смієшся, коли ти в небезпеці. І що б ти не думала, ти не сама, Алісіє.

Його пальці коротко торкнулися мого підборіддя, змушуючи мене підняти очі.

- Бо де б ти не була, я завжди знайду тебе.

Його голос звучав так близько, ніби доторкався шкіри. Я відчула, як по спині пробігли мурашки.

- Варіоне… — мій голос зірвався майже на шепіт.

- Що? — його губи розтяглися у ледь помітній усмішці.

Він не відводив погляду, а я не могла відірватися від цього пронизливого, немов магія порталу, погляду.

- Ти говориш так… — я зробила паузу, намагаючись знайти правильні слова.

- Щиро? — він схилив голову, трохи нахиляючись до мене.