Читати книгу - "Іллірія, Марія Заболотська"

Прокинулася я від голоду. Він був настільки сильним, що мої нутрощі немов вогнем палило. Але найнебезпечнішим у моєму становищі було те, що я відчула дикий страх. Подумалося, що мене залишили тут помирати з голоду і ніколи більше двері моєї камери не відчиняться. Вогник лампи так само тремтів, але я не знала, підливали в неї олію чи ні, поки я спала. Можливо, часу відтоді, як я тут опинилася, минуло зовсім небагато і почуття мене обманюють? Лише великим зусиллям волі мені вдалося взяти себе в руки, повторюючи самій собі, що будь-яка паніка є згубною, і я, піддавшись страху, за лічені дні втрачу розум. «Він не вб'є мене, - заспокоювала я себе. - Він злий, жорстокий і ревнивий, але так швидко зі мною розпрощатися не зможе. Один із нас не витримає першим. Я завжди вважала, що слабша за інших, але це не правда. Так, хтось може безжально вбивати, а хтось без роздумів пожертвує своїм життям, якщо це буде потрібно, але я сильніша за них, разом узятих. Я вмію терпіти, вмію чекати. До того ж, я безжально прирекла пана Альмасіо на смерть, розповівши Віко про його змову, а до того поступилася своїм життям, коли загроза нависла над моєю сестрою, тож даремно жінок вважають такими вже й недолугими, як порівняти з чоловіками, ми теж здатні на рішучі вчинки...».

Біль не відступав, але я терпіла, зціпивши зуби. Іноді в мене виходило провалитися у важкий, болісний сон, через який я незабаром втратила лік часу. Єдине, що давало змогу хоч трохи судити про певні строки - все та ж лампа. Вона світила зовсім тьмяно і ось-ось мала згаснути зовсім. Кілька разів мені довелося побачити щурів, про яких говорив Ремо, і поки що жоден з них не намагався підібратися до настилу, на якому я нерухомо сиділа, підібгавши ноги, але було зрозуміло, що в темряві вони посмілішають. І знову страх охоплював мене. «Тримайся, - говорила я собі. - Твій чоловік не дозволить, щоб щури обгризли твоє обличчя. Воно не бозна-як гарне, але якщо ти залишишся без носа, навряд чи Ремо захоче ще раз запросити тебе до своєї спальні... А він не облишив цю думку, ти знаєш, знаєш...»

Коли лампа, востаннє кліпнувши, згасла і мене огорнула темрява, то я ледь стрималася, щоб не закричати. Мене немов поховали живцем, дихати одразу стало важче. І лише дивний чужий голос шепотів мені на вухо: «Це тиха непомітна битва, про яку ніхто не складе ні пісень, ні легенд, але ти зобов'язана в ній вистояти. Ти сильніша за Ремо».

І я перемогла - двері скрипнули й відчинилися. Смуга світла пролягла до моїх ніг, і одразу кілька щурів кинулося навтьоки. Пан Альмасіо, тримаючи в руках смолоскип, зайшов усередину і наказав мажордому, що супроводжував його, зняти з мене нашийник.

- Клята відьмо, - голос його зовсім захрип. - Що ти зі мною зробила? Чому я не можу тебе вбити? Чому не можу взяти силою?

- Мені потрібно поїсти і помитися, - сухо сказала я, відчуваючи тверду впевненість у тому, що тепер мої побажання будуть виконані.

Пан Альмасіо поступився своїй впертій дружині, як і передбачав Орсо. Тепер, якщо хто і становив для мене серйозну небезпеку в цьому домі - то це мій пасинок, і я ясно усвідомлювала, що взявши гору над одним ворогом, отримала іншого, ще страшнішого.

На ланцюгу мені довелося просидіти не так вже й довго, хоча лік часу, звичайно ж, я втратила. Пізніше я дізналася, що провела в підвалі будинку Альмасіо не більше двох діб, що для трохи сильнішої і мужнішої людини, звісно, здалося б сущою дрібницею. Але, врешті-решт, Ремо теж був добряче виснажений тим, що відбувалося, і мені не знадобилося надприродних зусиль для того, щоб переломити ситуацію на свою користь. Сказавши собі, що не вб'є мене одразу, хоч я на це й заслуговую, Ремо почав себе обманювати відтоді, як я залишила будинок Еттані. І з кожним днем він губився в цій брехні дедалі більше, поки обставини не змусили його визнати, що я значу для нього набагато більше, ніж знаряддя помсти. Підвал і ланцюг були останньою спробою пана Альмасіо знищити почуття, що лякали і дратували його. Я здогадувалася, що він раз по раз підходив до дверей моєї камери, сподіваючись почути, що я плачу або кличу на допомогу. Варто було б мені дати слабину, як мій чоловік переконався б у тому, що я нічим не відрізняюся від інших, і, отже, вчинити зі мною він може так само, як і з ними.

З неприємних наслідків мого нетривалого ув'язнення першими в очі впадали багряні синці на шиї, але вони мене турбували найменше. Через те, що я майже нічого не їла в день весілля, а до того випила снодійне з примусу Ремо, голод, пережитий мною в підвалі, позначився на моєму здоров'ї куди сильніше, ніж можна було припустити. Тільки-но я намагалася щось з'їсти, як мене тут же долала блювота, яка незабаром остаточно мене послабила. Тільки під кінець наступного дня я змогла вперше відпити бульйону, після чого міцно заснула, знову опинившись у вже знайомій кімнаті - спальні пана Ремо. Але тепер він якщо і відвідував мене, то тільки тоді, коли я спала, немов показуючи мені, що між нами встановилося щось на кшталт перемир'я, і моє зрозуміле бажання не бачити свого чоловіка було прийнято ним до уваги.

Щойно я відчула, що можу стояти на ногах, то одразу ж сказала служницям, що бажаю вийти з кімнати. Більше я не мала наміру коротати свої дні в чотирьох стінах, і пану Альмасіо слід було про це знати. Тим самим я випробовувала його терпіння, але поки що мені вдавалося правильно розрахувати свої можливості - служниця, повернувшись, передала мені, що дозвіл отримано, і я можу навіть прогулятися садом. Після пережитого я насилу виносила перебування в приміщеннях, і навіть величезна спальня пана Ремо часом здавалася мені занадто тісною. Одягнувшись тепліше, я, у супроводі тієї самої служниці, чиє ім'я так і не дізналася, вийшла з дому. Кілька годин, незважаючи на жалібні зітхання жінки, я ходила взад-вперед алеєю, не в силах надихатися свіжим повітрям. Коли я відчувала слабкість, то сідала на лавку, вперто не бажаючи повертатися в будинок, при одному вигляді якого мене охоплювала нестерпна відраза.