Читати книгу - "Іллірія, Марія Заболотська"

Весь цей час я розмірковувала про те, що відвойоване мною становище в сімействі Альмасіо, незважаючи на всю його нетривкість, залишається єдиним виходом, за якого мені не загрожує швидка загибель. «Як же гидко мені в цьому будинку! - тужливо думалося мені. - Невже це і є вихід? Невже мені не слід просити у вищих сил більшого? Так, я буду в безпеці деякий час. Ремо майже відкрито зізнався в тому, що не заподіє мені шкоди. Мабуть, так у його розумінні виглядає кохання. Якщо мені вдасться передбачати напади його гніву, то я можу залишатися в живих досить довго. Майже будь-яку огиду можна подолати, і я рано чи пізно погоджуся лягти з ним в ліжко. Чим чорт не жартує, ще й переживу свого чоловіка, адже він набагато старший за мене... Рік за роком я буду пильно стежити за будь-якою тінню на обличчі Орсо, відбиваючи його атаки і стежачи, щоб мій вплив на Ремо не ослаб. Скільки я чула історій про те, як мачуха, зміцнивши своє становище, домагалася того, щоб її пасинки і падчерки були вислані з рідного дому. Можливо, це і є моя доля. Згодом спогади про те, що сталося, згладяться, я забуду історію з Віко і стану гідною пані Альмасіо. Безліч жінок зберігають усе своє життя в таємниці те, що серце їхнє було колись розбите, а тіло зганьблено... Варто повчитися цієї мудрості й більше не намагатися йти проти звичаїв, якщо вже я вирішила залишитися в живих».

Коли сад почав тонути в ранніх зимових сутінках, а мої руки заледеніли, прогулянку довелося завершити, інакше я злягла б від нової хвороби. Не можна було сказати, що в душі моїй запанував мир, але вона, нарешті, була спустошена настільки, що я майже не відчувала страждань.

Проходячи повз вітальню, я побачила, що Ремо сидить у кріслі біля каміна. Він не глянув у мій бік, і я встигла відчути спалах швидкоплинної радості від того, що зможу прослизнути непоміченою, але потім серце стислося від туги - не було жодного сенсу в тому, щоб і надалі уникати його. Якщо я мала намір залишитися в будинку Альмасіо, то потрібно було звикати до товариства свого чоловіка. Нам належало прожити поруч ще довгий час - іншого виходу я не бачила.

Забарившись на мить, я подолала нерішучість і сіла у вільне крісло. Наказала служниці подати мені чай з молоком і потягнулася за книгою, залишеною тут, поза всяким сумнівом, Орсо. Ремо кинув на мене допитливий погляд, але нічого не сказав. Так ми і провели той вечір у мовчанні: я читала книжку, що виявилася нудною історичною працею, а Ремо вивчав якісь папери. Почалося наше з ним сімейне життя. Чи варто було мені несамовито боротися з обставинами заради такого майбутнього? Я поки що не була впевнена. Але в чому взагалі можна бути впевненим?.. Ще рік тому я уявити не могла, що мені доведеться пережити, і якби могла дати собі теперішній пораду, то напевно б із осудом сказала: «Гоеділь, як низько ти впала, якщо вже всерйоз обирала між негідними чоловіками, один з яких боягуз, а другий - жорстокий вбивця». Подумати тільки, якою наївною і дурною я була в ту пору. А через рік мені здасться, що наївною і дурною я була сьогодні, коли думала, що не зможу змиритися зі своєю долею...

Наступний день я провела точнісінько так само. Але цього разу Ремо, побачивши мене, ледь помітно кивнув головою. Поруч із кріслом, де я сиділа вчора, знайшлася ціла стопка книжок - на щастя, трохи легковажнішого змісту. Мій чоловік демонстрував розуміння і люб'язність, мені, як розсудливій дружині, слід було це цінувати.

Низка одноманітних вечорів, позначених зловісною безвихідною тишею, перервалася, коли одного разу до них забажав приєднатися Орсо, що обдарував мене поглядом, сповненим пекучої ненависті.

- О, як приємно бачити, що ви знаходитесь при доброму здоров'ї! - звернувся він до мене. - Вкотре я здивований тим, як швидко ви стаєте на ноги. Чи то ви володієте дивовижною силою духу, чи то удари долі не настільки вже болючі, як цього слід було б очікувати.

Пан Альмасіо кинув на сина застережливий погляд, але той не вгамувався, вдавши, що не розуміє причин невдоволення батька.

- Ви, мабуть, засмучені тим, що не знаєте останніх міських новин, - продовжив Орсо. - А тим часом, поки ви боролися з хворобою, уся Іллірія обговорювала радісну звістку - Раґірро Брана наказав розігнати наволоч, що населила Мальтеран за сприяння Вікензо. Стільки років він дивився крізь пальці на те, як його син оскверняв стародавню резиденцію понтифіків, і, нарешті, вирішив втрутитися. А знаєте, що подейкують у народі щодо цієї дивовижної пригоди?

Я здригнулася, на секунду припустивши, що місто вже знає про справжнє підґрунтя подій, і похитала головою. Пан Альмасіо продовжував мовчати, немов перевіряючи, як далеко зайде його син, який вочевидь втрачав будь-яке почуття міри, коли бачив мене.

- Кажуть, що це сталося після того, як побожна Гоеділь на своєму весіллі звернулася до пана Брана і присоромила того за негідну поведінку сина, - як не старався Орсо, але не зміг повністю приховати презирство у своєму голосі. - Дивовижний шлях, пройшовши який, історії абсолютно змінюють свою суть... Утім, ходять й інші чутки, яким не надто довіряють, але переказують із подвійною радістю, оскільки мало кого так ненавидять у місті, як Віко Брана... Нібито Рагірро дуже сильно розгнівався на свого непутящого сина після того, як побував на вашому весіллі, силоміць доправив його у свій дім, і після цього ніхто більше Віко не бачив. Напевно, вам, як богобоязливій праведній жінці, приємно знати, що саме вас вихваляють за те, що Вікензо отримав, нарешті, по заслугах...

Я зрозуміла, чому пан Ремо не перебивав свого сина. Орсо сказав рівно те, що й сам пан Альмасіо хотів мені розповісти - хоч і обрав для цього надмірно зухвалий тон. Альмасіо-молодший збирався додати щось іще, але наступний погляд Ремо виявився настільки гострим, що він вирішив не продовжувати. Ремо ж, немов забувши про його існування, звернувся до мене. У голосі його звучали нотки, від яких мені стало ніяково - не пристало таким тоном говорити з дружиною в присутності власного сина, нехай навіть стосунки між нами всіма були далекими від нормальних.