Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

Куплені речі акуратно складені в комоді: крихітні боді, м'які пелюшки, маленькі шкарпетки, які здавалися неймовірно милими. Я не раз заходила до кімнати й просто сиділа там, проводячи пальцями по м’яких ковдрочках, відчуваючи, як хвилювання змішується з нетерпінням.

Олег теж змінювався. Він став ще уважнішим, ніжнішим. Часто цілував мене в живіт і з усмішкою говорив:

— Маленьке, я вже не можу дочекатися зустрічі з тобою.

Він так хвилювався, що щовечора перечитував книжки про батьківство, а одного разу навіть самостійно склав дитяче крісло для авто, гордо показуючи мені результат своєї роботи.

Я відчувала, що кожен день наближає нас до найважливішої миті в житті. Залишалося зовсім небагато…

У той день я, як завжди, займалася ранковими справами. Кіт терся об мої ноги, нетерпляче вимагаючи свою порцію їжі. Усміхнувшись, я нахилилася, щоб насипати йому корм у миску.

Раптом гостра біль пройшла животом, і я різко завмерла, хапаючи повітря. Долоня мимоволі лягла на округлий живіт.

— Ой… — тихо прошепотіла я, намагаючись вирівнятися, але біль не відпускав.

Кіт голосно нявкнув, ніби теж щось відчув, і потерся об мене ще сильніше. Я повільно випрямилася, зробила глибокий вдих і видих. Можливо, це просто звичайне напруження м’язів? Але за кілька секунд знову відчула знайомий спазм.

Серце почало битися швидше.

— Олег! — покликала я, сподіваючись, що він ще вдома.

Олег влетів на кухню майже миттєво, широко розплющивши очі.

— Що сталося?

Я притримувала живіт і відчувала, як хвилями накочується біль. Подивилася на нього, намагаючись зібратися з думками.

— Здається… почалося, — прошепотіла я, хапаючи його за руку.

Його обличчя на мить застигло в непідробному шоку, а потім він стрепенувся, миттєво увімкнувшись у дію.

— Добре, все добре! Дихаємо, кохана, спокійно, — швидко заговорив він, підтримуючи мене під лікоть. — Зараз ми їдемо в лікарню.

Він уже витягував телефон, викликаючи таксі, хоча я знала, що його машина стоїть прямо біля під’їзду. Панікував. Але це було так мило, що я ледь не засміялася крізь біль.

— Олег, — торкнулася його руки, щоб привернути увагу. — Візьми сумку для пологового. Вона біля дверей.

— Точно! Сумка! — він майже побіг до передпокою.

Я глибоко вдихнула, борючись із новою хвилею переймів, і зрозуміла: усе справді почалося. Зовсім скоро ми зустрінемо наше маленьке диво.