Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

Олег натиснув на газ, намагаючись не панікувати, але я бачила, як він стискає кермо майже до білоти пальців.

— Дихай, кохана, глибоко, — кинув він, не відводячи погляду від дороги.

Я заплющила очі й спробувала зосередитися на диханні, як учили на курсах. Але коли наступна хвиля болю пройшла крізь усе тіло, я не стрималася й тихо застогнала, стискаючи ремінь безпеки.

— Ми майже на місці! Ще трохи, Настю, тримайся!

Я відкрила очі й побачила, як він нервово шукає поглядом вільне місце для паркування біля лікарні.

— Олег, я… — хотіла сказати, що вже майже не можу терпіти, але він уже вискочив з машини, оббіг навколо і відчинив двері.

— Я допоможу, кохана, тримайся за мене.

Він обережно підтримав мене, і ми разом рушили до входу. Я знала, що попереду ще багато болю, але найголовніше — я була не сама. Він був поруч.

Всередині лікарні нас зустріла медсестра. Вона одразу зрозуміла, що до чого, і покликала санітарів.

— Спокійно, пані, зараз усе буде добре. Як часто перейми? — запитала вона, поки Олег допомагав мені сісти у візок.

— Кожні п’ять хвилин… — ледве видихнула я.

Олег ішов поруч, тримаючи мене за руку. Я бачила, як у нього напружена щелепа й схвильований погляд, але він намагався зберігати спокій для мене.

— Дихай, люба, я тут, усе добре, — прошепотів він, нахилившись ближче.

Мене швидко доправили до пологової палати, де лікарка оглянула й сказала:

— Ви вже майже готові народжувати.

Я стиснула руку Олега й подивилася на нього.

— Ти залишишся?

— Я з тобою, Настю. До кінця.

Він поцілував мій лоб, а я, навіть через біль, відчула, як тепло розливається в серці. Скоро наше життя зміниться назавжди.

Години тягнулися довго, біль ставав нестерпним, але Олег не відходив ні на крок. Він тримав мене за руку, втирав піт з мого чола й шепотів слова підтримки.

— Ти справжня героїня, кохана… Ти зможеш… Ще трохи…

Я стискала його руку так сильно, що, здавалося, зараз залишу на ній синці. Але він не скаржився.

— Гаразд, Настю, на наступній потузі — працюємо, — голос лікарки був твердим і заспокійливим.

Я зібрала всі сили й зробила останній ривок…

І раптом — гучний крик.

Маленьке диво, наше диво, нарешті з’явилося на світ.

— Вітаю! У вас хлопчик! — сказала акушерка й поклала крихітне тільце мені на груди.

Я глянула на малюка, і серце наповнилося безмежною любов’ю.

— Він такий… такий гарний… — прошепотіла я крізь сльози щастя.

Олег провів долонею по щічці сина, а потім нахилився й поцілував мене в чоло.

— Дякую тобі, кохана… Він ідеальний.

Я дивилася на маленьке личко, такі крихітні пальчики, що стискали мою руку, і не могла повірити, що це наше диво. Наш син.

— Він такий гарненький, — прошепотіла я, проводячи пальцем по його ніжній шкірі.

Малюк трохи посовався, згорнувся клубочком у мене на грудях і заспокоївся, відчуваючи тепло мами. Моє серце розтануло від ніжності.

Олег сів поруч і обережно поклав руку поверх моєї.

— Я ніколи не був таким щасливим, як зараз, — сказав він тихо, вдивляючись у нашого сина. — Дякую тобі, Настю.

Я підняла очі на чоловіка, а він нахилився і м'яко поцілував мене.

— А тепер скажи мені, матусю, — усміхнувся Олег. — Як ми назвемо нашого хлопця?

Я подивилася на малюка, відчуваючи, що ім'я саме з'являється у моєму серці…

Я ще раз подивилася на нашого сина, відчуваючи, як у грудях розливається тепло.

— Максим, — тихо промовила я, ніби приміряючи це ім'я на нього.

Олег усміхнувся і погладив мене по щоці.

— Максим… Гарне ім'я. Сильне. Наш хлопчик буде справжнім мужчиною.

Я кивнула, а сльози щастя знову навернулися на очі.

— Наш маленький Максимко… — прошепотіла я, ніжно торкаючись його носика.

Олег обійняв мене, і в цей момент я зрозуміла: тепер у нас є все.

Олег.

Я вийшов з палати, намагаючись не зчинити шуму, щоб не розбудити Настю. Вона так втомилася… Але я знав, що це була найщасливіша втома в її житті.

Закривши за собою двері, я зробив глибокий вдих. У грудях розпирало від емоцій, серце гупало від хвилювання. Я тремтячими пальцями набрав номер батька.

Я натиснув на контакт із підписом «Тато» і підніс телефон до вуха. Серце калатало, ніби я знову стояв перед важливим життєвим рішенням. Гудки тягнулися довгими, майже нескінченними секундами, поки нарешті не почувся знайомий голос.

— Олег? — тато відповів швидко, ніби чекав мого дзвінка.

Я відкашлявся, але голос усе одно видавав моє хвилювання:

— Тату… У тебе онук.

На тому кінці дроту запала тиша. Я уявив, як він знімає окуляри, проводить рукою по обличчю, намагаючись осмислити сказане.

— Справді? — його голос здався мені трохи здавленим.

— Так. Максим.

Тато видихнув, і я почув у його голосі таку ніжність, якої не пам’ятав з дитинства:

— Синку… Вітаю. Це… це найбільша радість, яку ти міг мені подарувати. Як Настя? Як малюк?

— Все добре. Вони відпочивають. Я просто не міг не подзвонити тобі.

— Я горджуся тобою, Олеже. Дуже.

Ці слова проникли глибоко в душу. Я зітхнув, усміхаючись, і тихо відповів:

— Дякую, тату. Це багато для мене значить.

Ми ще трохи поговорили, і я пообіцяв, що як тільки Настя почуватиметься краще, він зможе приїхати побачити онука.

Я перегорнув список контактів і натиснув на ім'я «Андрій». Телефон навіть не встиг подзвонити вдруге, як той підняв слухавку.

— Ну? — голос брата був сповнений нетерпіння.

Я усміхнувся, відчуваючи, як від хвилювання починають тремтіти пальці.

— Андрію, у тебе з’явився племінник і похресник.

На тому кінці запала коротка тиша, а потім я почув його радісний сміх.

— Серйозно? Олег, ти не уявляєш, як я зараз стрибаю від щастя! Як Настя? Як малюк?