Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

Я споглядаю, як вона підв’язує обвисле підборіддя, кладе на очі монетки — ще один селянський звичай. З глибоким смутком вдивляюсь я в обличчя, що навіки застигло в своїй нерухомості. Він уже прибув туди, де — видно там, чи темно, я не знаю, — не буде вже чинити своїх неподобств; він позбавився всіх своїх мучителів і гонителів — і насамперед самого себе.

Бабуня пошепки велить мені спустити штору. Розвиднюється: каштани більш виразно вимальовуються за вікном, лани випливають з мороку, на сході виникає шафранова пляма. Я гашу свічку. І раптом з ферми, що на горбі, немов знущаючись з погаслого життя, долинає зухвалий крик півня.

10

У вівторок, повернувшись з кладовища, всі ми сиділи у вітальні і їли холодну шинку з яйцями. Похорон був хоч і не пишний, але цілком пристойний, бо, за розпорядженням батька, в ньому брали участь два найкращі трунарі міста. Потираючи руки і розсипаючись люб’язностями перед містером Мак-Келларом, батько привів його до нас прямо з кладовища. Бабуня сиділа праворуч від юриста, Кейт — ліворуч; Мардок і Джемі — в дальньому кінці стола, біля мене; Адам з батьком — посередині.

— На мою думку, все було чудово, все було чудово. — Батько запитально глянув в очі містеру Мак-Келлару, пристрасно бажаючи почути схвалення. — Прошу вас з’їжте яєчок. Мені не хотілося влаштовувати бундючного похорону. Крім того, я люблю, щоб усе було цілком пристойним. Бо — сподіваюсь, ви мене зрозумієте — він цього заслужив.

Всі чекали, що скаже юрист. А він, беручи чашку з рук Кейт, сухо зауважив:

— Гадаю, що похорон відбувся, як належить.

Батька пересмикнуло: інспектору було досадно, що містер Мак-Келлар не полюбляє його.

І  він з подякою глянув на Адама, коли той докинув:

— Кращого й бажати не можна.

Мак-Келлар знизав широкими плечима.

— Коли людина переступає цей рубіж, то їй вже все однаково.

Батько і Адам зглянулися, немов скріплюючи свій союз проти цього похмурого пришельця. Хоч Адам приїхав тільки сьогодні вранці, він уже встиг заспокоїти батька, запевнивши його, що з будинком усе гаразд: цілком можливо, що його вдасться продати школі під інтернат. Він запропонував батькові чек, а коли той завагався, спокійно розірвав його. А по дорозі додому вони вже тихенько обмірковували «сфери» можливого застосування нового батькового капіталу—страхових грошей за дідуся, що батько мав, нарешті, одержати.

— Покуштуйте моїх коржиків, містер Мак-Келлар, — припрошувала бабуня.

— З охотою. — Юрист з апетитом пив чай; на запитання батька і Адама відповідав лаконічно; зате дуже люб'язно, хоч і нуднувато, розмовляв з Кейт і бабунею. Він був завзятим прибічником самовизначення Шотландії і знайшов собі в особі бабки твердого спільника. Він низько схилився над тарілкою і раз у раз оглядав стіл, чим немало бентежив усіх присутніх.

Мушу признатись, я уникав його холодного погляду. Та над могилкою, тільки що виритою на зеленому лужку, на мене був покладений почесний обов’язок «тримати вірьовку», і яким страшенним диваком, слабонервним і жалюгідним я себе виявив, коли почали опускати труну: мене раптом затрусило і, захлинаючись слізьми, я голосно заридав. Сам спогад про це примушував мене соромливо похнюплювати голову.

— Ви точно підрахували суму страховки, — немов між іншим спитав Адам.

— Авжеж, — мовив містер Мак-Келлар офіціальним тоном.

Ці двоє, представник Уінтонської страхової компанії, який хвацько влаштовував всілякі справи, і провінціальний стряпчий — не полюбляли один одного. Цікавий тип цей Мак-Келлар: от уже кілька років, загледівши мене на протилежному боці вулиці, він завжди вітається зі мною; загайний, солідний, непохитний, мов скеля, він швидше помре, ніж змінить хоч на півпенні цифру у своїх підрахунках. Сказати просто, що він чесний, було б обурливим недооцінюванням його достоїнств. Це був справжній взірець чесності; коли за якусь справу йому пропонували більше трьох процентів, що йому належали, він заперечливо хитав головою й вирікав: «Це негарно пахне. Дуже й дуже негарно пахне». Він явно не довіряв Адаму, як людині, яка не гребує нічим, — цей юнак пішов з контори без попередження і з того часу постійно просувався за рахунок інших.

— Скільки ж там вийшло загалом? — продовжував наступати на нього Адам.

— Сімсот вісімдесят дев’ять фунтів сім шилінгів і три пенси.

Адам опустив голову, а батько навіть зблід, почувши таку величезну цифру. Я мимохіть подумав про дідуся, котрий так ненавидів свою страховку, що навіть заборонив мені згадувати про неї в його присутності. Хвалити бога, він не міг почути, як батько радісно спитав:

— А коли ви зможете їх виплатити?

— Хоч зараз, — Мак-Келлар, не поспішаючи, поклав ніж з виделкою на тарілку.

— Ще чаю, містер Мак-Келлар...

— Дякую, я вже всього покуштував.

— В такому разі чарочку вина. — І це люб’язно запропонував батько, відомий досі як великий трезвеник.

— Ну, якщо ви вже так наполягаєте...

Коли Мак-Келлару налляли повну чарку, я тихенько підвівся, збираючись непомітно вислизнути з кімнати. Але твердий, пронизливий погляд, точнісінько, як промінь прожектора, упав на мене.

— Куди це ти?

На виручку мені прийшов батько.

— Він все ще ніяк не опам’ятається... Ви ж, певно, помітили це на похороні. Гаразд, Роберт, можеш іти.

— Е, ні, юначе, сядь-но на часинку. — Містер Мак-Келлар рішуче ковтнув з чарки. — Не гідним пам’яті дідуся буде зникати в розпалі церемонії. Коли ти хоч у якійсь мірі рахувався з ним, посидь, поки я скінчу.

Збентежений, я сів на своє місце. Містер Мак-Келлар ніколи раніш не розмовляв зі мною таким тоном. Він і вразив мене, і образив.

— В такому разі почнемо, — різко запропонував Адам.

— Як хочете. — Мак-Келлар вийняв з внутрішньої кишені якісь папери. — Ось страховка. Номер — п’ятдесят сім тисяч чотириста тридцять... А от духівниця. Я прочитаю її вам.

— Навіщо? — Адамові увірвався терпець: педантична загайність юриста дратувала його. — Кому потрібні ці формальності? Я служив у вашій конторі, коли ви складали її, тому знаю все напам’ять.

Містер Мак-Келлар, здавалось, не чекав цього.

— Правильнішим буде, коли я все-таки прочитаю