Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

— І нею ж пахнете ви, — гаркнув Гарт, і його голос розпанахав тишу, як сокира дерево.

Третій маг, найвищий, схрещує руки. Його голос — найспокійніший, і найгірший з усіх. Спокійний, мов перед отруєнням.

— Напівкровка, — з огидою виппльовує він в сторону Гарта. — Ми не знищуватимемо вас заради помсти. Це — санітарна робота. У вас був шанс лишитися в тіні. Але ви вийшли з неї. Проти неї.

— Ми шукаємо правду, — каже Лерон, схопившись за живіт, де ще болить рана. — А не виступаємо проти Ельдану.

— А що таке правда, зраднику?

Вони зводять руки. Мереживо печатей спалахує темним вогнем — і тіні, справжні, скоцюрблені, хижі, злітають із їхніх рук.

Я хапаю меч. Серце гупає об ребра.

— Готуйтеся, — шепочу. — Вони не слухатимуть.

І битва починається.

Ми з Гартом, Лероном, Фольком і Ройсом опиняємось у пастці. Тіні рухаються, як хижаки — швидкі, невидимі, і водночас страшенно матеріальні. Їх не стримати мечем, не здолати волею. Я бачу, як Фольк відбиває одну з постатей, але їх надто багато. Ми бʼємось. Ми кричимо. Лерон — вже на ногах, з його рани тече кров, але він все ще стоїть. Гарт зникає в клубах темряви і знову зʼявляється, відчайдушно махаючи клинком. Ройс прикриває фланг, але навіть він не витримує натиску.

Я теж бʼюсь, не розуміючи, звідки береться сила. Моє тіло рухається завченими маневрами, беручи сили з якогось глибинного резерву. Резерв харчує злість. Я відчуваю, як вона проростає в мені. І страх. Він душить, стискає серце, змушує мої руки тремтіти. Я хочу втекти. Хочу сховатися, заплющити очі, зробити вигляд, що цього всього нема.

Але є.

«Вивільни мене», — голос звучить в моїй голові, як удар по скроні. Різкий, знайомий. Я вже чула його. 

У снах? У спогадах?

— Замовкни, — шепочу я. — Згинь, зникни, я не хочу тебе чути.

Але він сильніший. Він уже тут, частина мене, вʼїдається в думки, як голка в шкіру.

«Випусти мене». 

— Та скільки можна? — гаркнула я вже вголос, і Гарт здивовано кинув на мене погляд. — Тобі здається, що зараз вдалий момент для маячні?!

Мене трясе. Всередині все кричить. Я не знаю, що робити. Ці тіні невразливі. Я бачу, як Фольк падає навколішки, як Ройс ледве стримує ворога, і відчуваю, як серце вистрибує з грудей. Мене розриває. Я не справляюсь. Я не встигну врятувати їх усіх.

— Чорт… — стискаю зуби. — Чорт, чорт, чорт!

І тоді я більше не витримую. Біль. Втома. Страх. І цей чортовий голос, який не дає дихати. І я кричу. Кричу, так, що луна віддається в горах. Це не магія — це розрив. Це крик душі, яка більше не вміщає свого болю.

І в той момент щось змінюється. Тіней стає більше. Вони накочуються, як хвиля, чорна, кривава, первісна. Темрява виривається з грудей, з очей, з рота, з самих пальців. Вона не слухається. Вона зриває печаті, яких я ніколи не ставила. І я відчуваю, як моя сила виривається назовні — жорстока, скажена, спрагла мсти. Вона не слухається, але знає своїх ворогів. І вона їх розриває.

Тіні, що налетіли на нас, заскавуліли. Так. Вони саме скавчали, як собаки, що вперше відчули справжній страх. Я не бачу, що відбувається — все розмито, в тумані. Але чую хрускіт. Крики. І тишу.

А тоді світ хитається. Коліна підкошуються, тіло мліє. Я падаю. І в останню мить бачу, як скеля розходиться переді мною. І я лечу вниз.

— Кая! — чую я, але я не встигаю відповісти. Бо вода стирає все, що було і все, що буде.

І мене стирає теж.