Читати книгу - "День всіх знервованих, Софія Малинська"

Артур вийшов на сцену, підійшовши до ведучого майже впритул, і на коротку мить мені здалося, що він його зараз вдарить. Навіть з такої відстані я відчувала наскільки він зараз злий. Наскільки хвилюється за мене.

Та, на щастя для фокусника в масці, Артур стримався. Хоч його кулаки й були стиснуті ледь не до тремтіння.

Тільки щось нечутно проказав тому на вухо, від чого посмішка фокусника ледь помітно сіпнулася, хай і лишилася на обличчі, ніби частина його костюму.

— Пане, скажіть, ви кохаєте свою дружину? — спитав той, і його голос, підсилений мікрофоном, пролунав у тиші.

Я ковтнула.

Попри наші нещодавні зізнання, для таких питань ще було дещо зарано.

Та це ж лише шоу, правильно? Що б він зараз не сказав, це не має жодного значення. Наші справжні стосунки та почуття не стосуються натовпу випадкових незнайомців.

Я сказала це собі, однак, попри це, з тремтячим серцем чекала на його відповідь. І Артур не забарився.

— Так, понад усе.

Це не було схоже на брехню, і від того я ледь не забула як дихати.

Він дивився просто на мене, і на мить мені здалося, що ми тут самі. Що немає ані ведучого з шаленими номерами, ані купи глядачів, що, певно, тепер раділи тому, що для цього номера обрали не їх. Бо я на їхньому місці відчувала б полегшення. Ну і, можливо, ще трохи тривогу через шанси стати свідком чиєїсь раптової смерті від зупинки серця чи обірваного тросу.

Дарма я про це подумала, до речі, бо відстань до землі раптом почала мене лякати.

Намагаючись заспокоїтися та прогнати нудоту, я міцно заплющила очі і повільно порахувала до десяти.

Трясця! Якщо виживу, точно вискажу цьому недоробленому Гудіні усе, що я про нього думаю! Це ж треба було таке вигадати!

Дихати. Треба дихати.

Заспокойся, Діано. Навряд цим доморощеним клоунам потрібен твій труп. Отже усе буде добре. Зараз Артур їм трошки підіграє, і все закінчиться.

Треба тільки дочекатися.

Сконцентрувавшись на боротьбі з невеличкою панічною атакою, я трохи прогавила той момент, коли Артур відірвався від підлоги, й почав наближатися до мене, аж поки не завис попід стелею, як і я.

— Ти впорядку? — спитав він, обхопивши мене руками, й притягуючи до себе, а тоді вже тихше додав: — Я вб’ю цього засранця.

Я ледь чутно засміялася, ховаючи обличчя в нього на грудях.

Тепер, коли він був тут, зі мною, мені було набагато спокійніше. Я навіть була не проти повисіти тут ще трохи.

— Вибач, не варто було погоджуватися, не знамо на що, — з винуватою посмішкою промовила я.

Артур похитав головою.

— Це не ти маєш вибачатися. Ти не могла знати, що вони втнуть щось таке. Це ж треба… Не думаю, що це взагалі хтось зміг передбачити.

— Так… — з ним було важко не погодитися, — Проте, якщо вже ми тут, може поцілуємося? Знаєш, заради неймовірних спогадів.

Він кинув задумливий погляд униз та зітхнув.

— Гадаю, від нас цього чекають. Та ти не зобов’язана робити це в них на очах, якщо не хочеш. Нас в будь-якому разі мають опустити вниз. Бо в іншому випадку я обіцяв викрутити цьому гівнюку усе найцінніше.

— Жорстоко.

— Проте цілком справедливо. Ти могла постраждати. Могла серйозно злякатися. Що завгодно могло піти не так. І я просто шаленію від однієї думки про те, що це сталося просто в мене під носом. 

— Гей… — я м’яко торкнулася долонею його обличчя, — Зі мною усе гаразд, справді. Не скажу, що анітрохи не злякалася, проте… Зі мною усе добре. До того ж тепер, з тобою, мені набагато спокійніше.

Після моїх слів зморшка на його лобі трохи розгладилася, й він слабко посміхнувся.

— А ще було б дивно, якби я не хотіла поцілувати свого чоловіка, що буквально на стелю видерся задля мого порятунку.

— Ні, якщо ти до смерті налякана. Але відмовлятися не буду.

Це, мабуть, було найдивніше місце та обставини для поцілунку, однак мені було все одно.

Коли губи Артура зіткнулися з моїми, ніжно, дбайливо зминаючи їх, в моєму животі запурхали метелики. Дивно, я завжди вважала таке порівняння дурним. Що може бути приємного у відчутті, ніби в тобі копирсаються якісь комахи?

Але зараз…

— Про що ти думаєш? — хрипко спитав Артур, обіймаючи мене.

Я знизала плечима й відчула, що нас повільно опускають вниз, й чула, як ведучий щось говорить, та навіть не намагалася вловити сенс його слів. Мабуть усі задовільнилися нашим поцілунком та збиралися продовжувати шоу. Я була цьому рада.

Просто зараз мені хотілося, щоб ми з Артуром опинилися лише вдвох. 

— Різні романтичні дурниці, — тихо проказала я.

Почувши відповідь, він виразно вигнув брову, й стиснув мене в обіймах трохи міцніше, коли трос, що тримав нас обох, на мить напнувся.

 — Я їх точно вб’ю, — ледь чутно промовив Артур. Я знову розсміялася.