Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

За столом запанувала тиша. Після затягнутої паузи мер виклав нам ситуацію.
— Приблизно два місяці тому моя донька повернулася додому в піднесеному настрої й повідомила, що її запрошують на навчання в Копенгаген. Спершу я зрадів, що вона навчатиметься у хорошому закладі, отримає гідну освіту, але все ж у мене закралися сумніви. Я вирішив усе перевірити: зв’язався з викладачем, пробив інформацію по своїх каналах — усе виявилося правдою. Наприкінці навчального року в Камеї мала бути пробна поїздка до Данії. Ну, ви розумієте: влаштуватися в гуртожитку, подивитися місто… Вечір перед вильотом вона провела з друзями, а після повернення додому я не впізнав свою доньку. Завжди весела й життєрадісна, вона раптом стала сама не своя. Тиха й сумна. Я подумав, що це хвилювання, не надав належного значення. Вранці зібралися, і ми з дружиною повезли Камею на аеродром, дорогою вона не проронила й слова. Вертольотом вона мала дістатися до Ілуліссата, а звідти — до Копенгагена, але все пішло шкереберть. Поки я стояв біля стійки реєстрації й оформлював переліт, вона зникла. Лише краєм ока я побачив авто, в яке посадили мою дівчинку. Я впізнав ту машину, все ясно, до ворожки не ходи. Я подався до замку. Мене там добре прийняли й запевнили, що я помиляюся, і моєї доньки в них немає. Місцева поліція в особі одного шерифа відмовилася з ними зв’язуватися, а я шукав способи врятувати доньку. Учора, о диво, мені подзвонив мій давній друг — Артур. Ми з ним перетиналися в Лондоні. Він попросив у мене допомоги, а коли я дізнався, в чому справа, то ледь не застрибав від щастя. Думка про те, що я зможу вирвати свою крихітку з лап монстра, що живе в замку, мене надзвичайно обрадувала. І ось я тут.
Мабуть, Нанук очікував якоїсь реакції на свою розповідь, але Тео лише поплескав його по плечу й діловито поцікавився:
— Спорядження?
— Я все підготував. Зранку можемо вирушати.
— Так і зробимо, а поки варто як слід виспатися.
Ситно повечерявши в барі, ми вирушили до Нанука додому. Поки ми відпочиватимемо, морем прибуде наше підкріплення.

Лія

Про мене забули. Оце Азог — хай йому грець! У мене вже рука заніміла, я її і вправо, і вліво, вгору-вниз. О, це нестерпно! Усвідомлюючи, що допомоги чекати не варто, а сидіти тут доведеться довго, я якось вмостила на столі вільну руку й поклала на неї голову. Коли я майже заснула, двері скрипнули.
— Ну, наре...
Це був не Азог. Давид. Мене кинуло в холод, потім у жар. Схожі відчуття я мала при зустрічі з Лукасом, але якщо той був лисом, то Давид — ведмідь-гризлі. Не втекти, не сховатися, ще й прив’язана.
— Що ти тут робиш?! — хльоснув крижаний голос.
— Азог привів, — я не впізнала свій голос, страх стиснув мене в лещата.

Первісний, тваринний страх.
Він пройшов у глиб оранжереї, ближче до столу, де я сиділа.

— Все ж не перестаю дивуватись, яка кумедна людська натура. Стільки смачного страху, болю, розчарування. В інших же виявляються інші сторони: жадібність, прагнення до влади. Зізнаюся, іноді ловлю себе на думці, що я не так уже й далекий від вас, але все ж ви мені не рівня.
Наскільки я зневажаю людей, настільки ж люблю вовків і нашу ієрархію. Усі підкоряються головному. Все гранично чітко й ясно. У бродяг усе набагато простіше, ніж у чистокровних. Колективний розум у вовчій подобі є з обох боків, але вибір — лише в одного. Саме в цьому й полягає недосконалість чистокровок. Можливість заперечувати рішення веде до плутанини в свідомості, а це призводить до бунтів. Воля робить зграю слабшою, роз’єднаною, вона вже ніколи не стане досконалим і точним механізмом. То чи мої воїни: завжди вірні, завжди покірні. Побутує думка, що в людській подобі в них проявляється власна воля. Хай вірять у цю нісенітницю. Казки корисні й для вовків. Щоб ти розуміла, вовче “я” і людське переплетені настільки сильно, що коли моїй волі підкоряється вовк, то з часом їй підкориться і людина. Це неминуче. Так само, як вода точить камінь, моя свідомість проникає в кожну клітинку мозку моїх підопічних і вкорінюється там. Це як дресура, не більше.

— Ти порівнюєш своїх воїнів із собаками? — не стрималась я.
— Але це ж природа, чому тут дивуватись? Сильні пожирають слабких.
Він усміхався, і не було на його обличчі ані натяку на божевілля, ані жахливої гримаси. Переді мною стояла цілком спокійна людина, переконана, що її думка не підлягає критиці й є єдино правильною. Це було страшніше за божевілля. Воно накочує хвилями, й тимчасово божевільні іноді приходять до тями. А тут усе було безнадійно. Я настільки чітко усвідомила, що цей монстр здатен захопити світ, що земля мало не пішла з-під ніг. Добре, що я сиділа, інакше точно б упала.
— Мовчиш? — прошипів він, сідаючи в далеке крісло. — Мовчи. Знаєш, давно я не розмовляв з кимось по душах. Це приємно.
Тільки не мені. Тіло знову пробивало тремтіння, і зовсім не від холоду. Ненависть, обурення й жага справедливості накочували з новою силою. А він ніби навмисно дратував мене. О ні, дружок, нічого ти від мене не доб’єшся!
Ситуація загострювалася, ще трохи — і хтось не витримає.
— Мій повелитель? — Азог щиро здивувався, що Давид був в оранжереї.
— Чому вона тут?! — рикнув той на приголомшеного слугу.
— Так ви ж…
— Негайно відведи її до кімнати! — Давид схопився з крісла й демонстративно відвернувся.
Азог знову застебнув кайданки на моїх зап’ястях і під лікоть повів мене до виходу.
— Навіщо тобі дівчата?! Безмежне его підняло тебе до статусу “султана”? Вирішив завести гарем?
Навіщо, навіщо? Язик мій — ворог мій. Давид зірвався з місця й підскочив так близько, що обдав мене гарячим диханням.
— Не твоя це справа — копирсатися в моїх мізках і розгадувати мої мотиви! — ричав він.
Я зачепила його за живе. Он як підскочив. Але мені просто необхідно було дізнатись роль цих дівчат, зрозуміти, чи можу я їм довіряти. Хоча на чужій, ворожій території довіра — неприпустима розкіш.
Давид кинув у бік Азога спопеляючий погляд, і той поспішив вивести мене.
— Дарма ти його дражниш, — сухо повідомив мене орк.
— Знаю, але я втомилась мовчки слухати його маячню.
Коли Азог завів мене в кімнату, я поставила питання, яке давно мене мучило.
— Як ти можеш працювати на це чудовисько?
Орк розстебнув кайданки, розвернувся й вийшов за двері. Відповіді я так і не почула.
Знову опинившись у своїй камері, я зрозуміла, що кожного разу, коли я її покидаю, отримую порцію нових запитань і тонну головного болю на додачу. Краще б я сиділа тут тихо й мирно, чекаючи на порятунок.