Читати книгу - "Королівська кров, Ана-Марія Еріш"

Вихідні пролетіли доволі швидко. Все ж мені вдалося на наступний ранок дістати рибку для киці, і вона їла її цілком із задоволенням. Хоча сир приваблював пухнастика набагато більше. Я проводила дні з Грегорі, або з Ілларією, яка не випускала з рук Вафельку. Здається, навіть Бен для неї відійшов на другий план, адже весь час займала Фелісії. Я ж вночі тренувалась з Натаніелем. Він розповідав мені про нові прийоми, які були досить важкими, однак це потрібно мені. Що дивно, я зовсім не бачила Аларіка, навіть коли виходила в сад. Та й Грегорі каже, що він не з'являвся. Але для нього це нормальний стан. Можливо просто полювання затягнулося, або він вирішив не залишатися в Королівській Академії на вихідні.                                                                                                                   

До речі киця одразу безцеремонно плюхнулась на руки Грегорі. Він їй дуже сподобався, та й хлопець не залишився байдужим до пухнастика. А от на Бена вона шипіла і все намагалась поцарапати. Фелісії не люблять драконів? Щось я про таке не чула. Можливо їй просто не подобався він. Хоча і я почала останнім часом помічати, що Бен якось дивно себе поводить. Таке відчуття, ніби чуття вампіра Аларіка передалося мені. Ввечері неділі Ілларія все ж випросила в хлопців лишити кицю нам. Вона дуже хотіла і далі піклуватися про пухнастика. Ну хто б встояв перед її великими очима? Це просто неможливо. Все було б просто чудово. Якби Аларік не зник.                                                            

- Ти бачив Ріка? - спитала Ілларія в Грегорі, коли на другий день після вихідних він так і не з'явився. - Він жодного разу не з'явився в саду, а це ж його улюблене місце.                                                            

- Ні, він так і не прийшов до кімнати. - сказав він. - Навіть не знаю, де він може бути. Можливо прибуде завтра на навчання.                                                                                                                                          

- Ще він міг просто загуляти. Піти на полювання, і не повернутися. Це ж нормально для вампірів. Вони такі непостійні. І чого ще очікувати.. - сказав Бен. - Нічого, повернеться. Не варто навіть хвилюватися про це.                                                                                                                                                                

- Як ти можеш так? Чому ти такий байдужий до того, що твій одногрупник міг зникнути? - сказала  Ілларія. - А якщо щось сталось? Я поговорю з професором Пауелом. Він точно має щось знати, або допоможе в пошуках.                                                                                                                                      

І вона вилетіла з їдальні, а Бен вийшов слідом. Було видно, що хлопець був не задоволеним цим рішенням, однак не міг сперечатися зі своєю дівчиною. Але ця поведінка була такою дивною. Що з ним взагалі відбувається?                                                                                                                                    

- Добре, я теж побігла. - сказала я, швиденько поцілувавши Грегорі. - Маю кілька справ.                    

Я хотіла спробувати сама щось зробити для Аларіка. Я буквально відчувала, що з ним щось сталося, якесь внутрішнє передчуття. Треба скористатись заклинанням пошуку демона. На жаль, інші навряд чи допоможуть мені в цьому, адже не в курсі таємниці Ріка. А видавати її не хотілося. Та я не встигла нічого зробити. В той момент, коли я була на вулиці, прямуючи до гуртожитку, якийсь удар, і світ поринув у темряву.                                                                                                                                            

Отямилась я в якомусь підземеллі, куди лише зовсім трохи попадало світло. Так стоп, що це таке?Мене викрали у місці, що найкраще всього охороняється? Точно найбезпечніша Академія, в яку для допомоги викликали студентів Академії Непростих. Мої очі поступово почали звикати до темряви. Тут майже нічого не було. А от світло, що падало з малесенького віконечка, видавало те, що вже був вечір. Скільки ж я була без свідомості?                                                                                                                  

- Нарешті, в мене є компанія. - сказав чоловічий голос. - А я вже почав тут нудьгувати.                            

У той же момент біля протилежної стінки запалились два червоних вогників. А от і Аларік. Все ж я його знайшла, але не так, як би мені хотілося...