Читати книгу - "Королівська кров, Ана-Марія Еріш"

- Аларік. Ти в порядку? - здивовано скрикнула я. - Ми шукали тебе. Вже боялися, що щось сталося. Хоча, реально сталося.                                                                                                                                    

Я одразу ж підбігла до нього. Це сталося скоріше на інстинктах, адже я не планувала робити цього. Свідомість мені говорила, що переді мною вампір, який явно не їв кілька днів. А враховуючи, що тут він і так харчується лише кров'ю тварин - це було дуже небезпечно. Та мені було все одно. Щось інше рухало мною. Але в цього нападника досить хороший план. Скоріш за все він планував, що Рік себе не стримає та вип'є мою кров. Та хлопець не подав і виду. Однак я бачила, що йому було досить важко робити це.                                                                                                                                                        

- Амеліє, як ти опинилась тут? - прохрипів він. - Чи може це просто галюцинація від голоду? Що ж, тоді я не проти. Помирати одному не так нудно.                                                                                                 

- Не знаю, як це все сталося. - зізналась я. - Хтось вдарив по голові, і я втратила свідомість. А отямилась вже тут. Це все відбулося занадто швидко. Треба ж, я вчилася битися, а до мене так легко підібралися. А ти?                                                                                                                                             

- Я вийшов на полювання і тільки придивився собі оленя, як почув якесь бормотіння, а далі темрява. - він видихнув. - От і все. Далі пам'ятаю лише як сидів тут, а потім знову мене хтось вирубив. І коли я прийшов до тями, тут була ти.                                                                                                                       

- Скільки днів ти не їв? - врешті запитала я. - Ми   не бачили тебе вже дня півтора.                                  

- Десь п'ять дні я вже на своєрідній дієті. Може більше. Я не рахую таке. Йду на полювання лише тоді, коли відчуваю, що мені важче себе контролювати. - він посміхнувся. - Не бійся. Я чую твою кров, і демон говорить мені скуштувати її, адже вона так мене вабить, та я тримаю його під контролем. Але якщо ні... То вдар мене чимось посильніше. Або відключи своєю магію. Зараз я занадто слабкий, аби чинити тобі опір.                                                                                                                                                

Я не могла не посміхнутись. Навіть тепер Аларік зберігав свій позитив. Зрозуміло, що це завжди було частиною нього. І я б в такому випадку, якби була одна, то вже зійшла з глузду. А він тримається. Але треба було думати як нам вибиратися. І шансів не так вже й багато. Можна скористатися магією, та навряд чи це нам допоможе. Якби я побачила ключ чи щось, що може знадобитися, то це б й спрацювало.                                                                                                                                            

- І що нам робити? - врешті запитала я.                                                                                                      

- Я заслабкий. Не впевнений, що зможу хоч щось зробити. Мені навіть говорити зараз важко. - сказав він. - Знаєш, я вже змирився з тим, що помру. Шкода, що я так і не знайшов свою сестру. Так і не сказав дівчині, яка так мені подобається, про свої почуття. Та я навіть поїсти не встиг. Такий жахливий кінець для мене. Сподіваюся, що хоча б ти врятуєшся.                                                                                            

- Ти ще все це встигнеш. - сказала я. - Ми виберемося звідси разом. Потрібно просто щось вигадати.    

Що ж робити? Є лише один вихід. І хоча я не дуже хотіла цього робити, та все ж потрібно. Залишається лише сподіватися, що Аларік зможе зупинитися.                                                                                            

- Ти маєш випити моєї крові. Я абсолютно нічого не зможу зробити, а ти не маєш сил. - бачачи його здивований погляд, я продовжила. - Я вірю, що ти зможеш зупинитися. Тому давай. Це наш єдиний шанс вибратись.                                                                                                                                                  

Він сумнівався, але я бачила його голодні очі. З кожною хвилиною Аларіку було все важче контролювати себе. Я протягнула йому руку, за якою він уважно спостерігав. На скільки ж вистачить його витримки? Не думаю, що надовго.                                                                                                       

- Давай. - прошепотіла я. - Я вірю в тебе. Ти маєш це зробити.                                                                  

Його вистачило ще на кілька хвилин, після чого він притягнув мою руку до себе та впився зубами. Було боляче лише кілька секунд, а потім прийшла апатія і якась слабкість. А в книгах писали, що через певні ферменти в слині вампіра, це має бути приємно. Але насправді все зовсім інакше. З великим зусиллям Аларік відірвався та здивовано дивився на мене. Ніби привида побачив. Що ж трапилось? Моя кров настільки не смачна?                                                                                                                        

- Добре, давай вибиратись. - врешті сказав він. - Тепер я просто зобов'язаний це зробити.                     

Але тут двері відкрились...