Читати книгу - "Американський психопат"

— А ти… у «Пірс та Пірс»? — питає вона.

— Так, — відповідаю я.

Вона киває, хоче щось сказати, але вагається, чи варто, потім зрештою питає (все це займає кілька секунд):

— Але хіба ж твоя родина не володіє…

— Не хочу про це говорити, — перебиваю я її. — Але так, Бетані. Так.

— І ти все одно — у «Пі енд Пі»? — перепитує вона.

Кожен склад вона вимовляє окремо, і вони гудуть у моїй голові.

— Так, — кажу я, крадькома озираючись.

— Але ж… — Бетані збентежена. — Хіба твій батько не…

— Так, звісно, — знову перебиваю її я. — Ти куштувала фокачу в «Пункейках»?

— Патріку.

— Так?

— Що сталося?

— Просто не хочу говорити про… — Я зупиняюся. — Про роботу.

— Чому б ні?

— Бо я її ненавиджу, — кажу я. — Слухай, ти вже була в «Пункейках»? Як на мене, Міллер їх недооцінив.

— Патріку, — повільно говорить Бетані. — Якщо тобі так зле на роботі, чому б тобі не звільнитися? Тобі ж не обов’язково працювати.

— Тому що, — кажу я, дивлячись на неї, — я… хочу… відповідати.

Після довгої паузи вона всміхається.

— Зрозуміло.

Ще одна пауза. Її порушую вже я.

— Просто дивись на це, як на новий підхід до бізнесу, — кажу я.

— Як… — Бетані зупиняється. — …розсудливо. — Зупиняється знову. — Як, емм, практично.

Цей обід перетворюється то на тягар, то на загадку, яку треба розгадати, то на перепону, а потім саме собою приходить полегшення, і я вже здатний показати непогану виставу — вмикається мій розум і підказує, що вона хоче мене, дуже, однак я стримую себе, ніяких зобов’язань. Вона теж поводиться стримано, але все одно фліртує. Те, що Бетані запросила мене на обід, — вже обіцянка, і коли подають кальмара, у мене починається паніка, я певен, що ніколи не отямлюсь, якщо цю обіцянку не буде виконано. Коли інші чоловіки проходять повз наш столик, вони звертають на неї увагу. Час від часу я понижую голос до шепоту. Моя голова наповнена галасом загадкових звуків; її рот розтуляється, затуляється, ковтає рідину, посміхається, притягує мене, наче вкритий помадою магніт, говорить щось про факси, двічі. Я нарешті замовляю «Джей енд Бі» з льодом, потім коньяк. Бетані бере м’ятно-кокосовий шербет. Я торкаюсь її руки через весь стіл, тримаю її, не по-дружньому. «Модні штуки» заливає сонце, ресторан стає порожнім, зараз близько третьої. Вона замовляє шардоне, потім знову, потім просить принести чек. Вона розслаблена, але щось сталося. Серце падає й піднімається, відновлюючи ритм. Я уважно слухаю. Різні можливості постають у моїй уяві й зникають. Бетані опускає очі, а коли знову дивиться на мене, вже мені доводиться їх опускати.

— То що, — питає вона, — ти з кимось зустрічаєшся?

— У цілому, в моєму житті ускладнень нема, — кажу я задумливо, Бетані заскочила мене.

— Як це розуміти? — питає вона.

Я потягую коньяк і таємниче всміхаюсь сам до себе, дражню її, підбурюючи її мрії та бажання возз’єднатися зі мною.

— То ти зустрічаєшся з кимось, Патріку? — питає вона. — Ну ж бо, скажи мені.

Думаючи про Евелін, я тихо буркочу:

— Так.

— З ким? — знову запитує вона.

— З величезним жбаном «Дезірелю»[127], — відповідаю я затьмареним голосом, мені зненацька стає дуже сумно.

— Що? — перепитує Бетані, всміхаючись, але наче щось розуміє і хитає головою. — Мені не слід було пити.

— Та ні, насправді ні, — кажу я, виринаючи зі свого суму. І мимохіть додаю: — Хіба люди насправді зустрічають одне одного? Хіба люди насправді бачать когось іншого? От ти коли-небудь бачила справжнього мене? Зустрічала? Що це взагалі має означати? Ха! Зустрічатись? Ха! Мені незрозуміло. Ха! — Я сміюсь.

Обдумавши почуте, Бетані киває і каже:

— У цьому є певна покручена логіка.

Ще одна тривала пауза, і я зі страхом ставлю своє питання:

— Ну а ти, зустрічаєшся з кимось?

Вона всміхається, задоволена собою, і, не зводячи очей, визнає з незрівнянною чіткістю:

— Так, у мене є хлопець, і ми…

— Хто?

— Що? — вона дивиться на мене.

— Хто він? Як його звати?

— Роберт Голл, а що?

— З «Саломон Бразерс»?

— Ні, він шеф-кухар.

— У «Саломон Бразерс»?

— Патріку, шеф-кухар. Співвласник ресторану.

— Якого?

— Хіба це має значення?

— Ні, скажи якого? — питаю я і тихо додаю: — Хочу викреслити його зі свого «Заґату».

— Ресторан називається «Дорсія», — каже Бетані. — Патріку, з тобою все добре?

Так, тільки от у мене вибухнув мозок, а шлунок вивернувся всередину — різка, їдка реакція; зірки й планети, цілі галактики, повністю складені з крихітних білих кухарських капелюхів заповнили поле мого зору. Я давлюсь черговим питанням:

— Чому Роберт Голл? — питаю я. — Чому саме він?

— Ну, не знаю, — каже Бетані, схоже, вона трохи п’яна. — Думаю, це має стосунок до того, що мені двадцять сім, і…

— І що? Мені теж. Як і половині Мангеттену. Що з того? Це не привід одружуватись із Робертом Голлом.

— Одружуватись? — перепитує Бетані, широко розплющивши очі, немов захищається. — Я про це казала?

— Хіба ти не згадувала одруження?

— Ні, не згадувала, але хтозна, — знизує вона плечима. — Може, й одружимось.

— Чу-дово.

— Як я сказала, Патріку, — вона дивиться на мене, але так грайливо, що мене аж нудить, — ти маєш знати, що час біжить. Біологічний годинник усе цокає.

Вона говорить, а я собі думаю: Боже, лише дві склянки шардоне — і такі одкровення? Господи, яка слабачка.

— Я хочу мати дітей.

— Від Роберта Голла? — питаю я, не вірячи власним вухам. — Так само можна було б завести їх з Капітаном Лу Альбано[128], заради Бога. Не розумію я тебе, Бетані.

Вона торкається своєї серветки, дивиться вниз, потім переводить погляд на тротуар, де офіціанти вже ставлять столики для вечері. Я теж на них дивлюсь.

— Чому мені здається, що ти злишся, Патріку? — м’яко запитує вона, потягуючи вино.

— Може, тому, що я