Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

«Оце і все, чого ти хочеш? Невже все так просто?» — подумала вона, хоча чудово розуміла, що все значно, значно складніше. Між її любов’ю до роботи і тілесним бажанням (ніби одне давало право на інше), існував непорушний зв’язок, надаючи і тому, й тому сенсу та цілісності, стаючи викінченим. Досягти цього вона здатна була тільки з рівнею.

Притулившись обличчям до руки, вона поворухнулась і повільно похитала головою. Ні, вона ніколи не знайде такої людини. Її бачення життя, яким воно має бути, залишається єдиним дивовиддям того світу, де їй хотілося б жити. Маревом, думкою — і тими рідкісними миттєвостями, які іноді її навідували, щоб знала, цінувала і проживала вповні, до самісінького кінця…

Даґні підняла голову.

За вікном, на бруківці у завулку, побачила тінь людини; чоловік стояв перед дверима її контори.

Двері були за кілька кроків, збоку; Даґні не бачила самої людини, не бачила ліхтаря над нею — лише тінь на бруківці. Чоловік не рухався.

Він стояв так, ніби збирався зайти, і Даґні вже готова була почути стукіт у двері. Аж раптом тінь здригнулася, повернулась і трохи відійшла. Коли чоловік знову завмер, на землі залишилися лише контури плечей і криси капелюха. Потім тінь знову здригнулася і знову збільшилася, повернувшись на попереднє місце.

Їй геть не було страшно; принишкла за столом і чекала. Чоловік іще трохи постояв біля дверей, а потім знову відступив аж на середину завулка, ступив кілька кроків і знову нерішуче зупинився. Його тінь гойдалася бруківкою, мов нерівний маятник, що свідчило про мовчазну боротьбу: чоловік вагався, не спроможний ані зайти в приміщення, ані піти геть.

Даґні відсторонено все це спостерігала. Вона не мала сил щось удіяти, могла лише дивитися. Дивилася, немов із якоїсь далекої далечини, і гадала: «Хто він? Невже спостерігає за мною з темряви? Чи бачить мене в освітленому, без фіранок, вікні, одиноку, втомлено схилену на стіл? Чи стежив він за моєю відчайдушною самотиною так, як зараз я спостерігаю його душевну боротьбу?». Вона нічогісінько не відчувала.

Вони були вдвох посеред мовчазного, мертвого міста. Їй здавалося, що цей чоловік — за багато кілометрів від неї, що він уособлює своє безіменне страждання… Вцілілий побратим, що його проблеми їй так само чужі, як і він нічого не знає про її труднощі.

Він відійшов і зник за стіною, але потім знову повернувся. Даґні вичікувала, роздивляючись мокру блискучу бруківку — тінь чиєїсь незнаної муки.

Тінь знову відсунулася. Даґні чекала. Але тінь не повернулася.

Вона зірвалася на ноги. Мусила знати результат битви; зараз, коли незнайомець виграв — чи програв — свою борню, в ній спалахнуло нагальне бажання з’ясувати, хто він, і зрозуміти, чому ж він такий нерішучий. Пробігши через темний передпокій, вона розчахнула двері і визирнула надвір.

Провулок був порожній. Тротуар, як мокре дзеркало під кількома ліхтарями, звужувався вдалечінь. Надворі нікого не було. Бачила темну діру розбитого вікна покинутого магазину. Далі — двері кількох житлових будинків. У іншому кінці завулку смуги дощу блищали під ліхтарем, що висів над чорною вирвою дверей, які вели вниз до підземних тунелів «Таґґарт Трансконтиненталь».

* * *

Ріарден попідписував папери, пересунув їх через стіл і відвернувся, мріючи назавжди про них забути, а ще краще — перенестись у майбутнє, туди, де спогад про цю мить уже зітреться у нього з пам’яті.

Пол Ларкін нерішуче простягнув руку до документів; його безпорадність межувала з підлабузництвом.

— Генку, це лише юридична формальність, — прожебонів він. — Ти ж знаєш, я завжди вважатиму ці копальні твоїми.

Ріарден повільно похитав головою: ледь ворухнулися шийні м’язи, хоча обличчя було непорушне; поводився так, наче ніколи досі не зустрічав Ларкіна.

— Ні! — промовив чітко. — Власність або належить мені, або не належить.

— Але ж… Ти знаєш, що можеш мені довіряти. Не переймайся щодо поставок руди. Ми укладемо угоду. Можеш цілком на мене розраховувати.

— Хтозна… Сподіваюся, що таки зможу.

— Але ж я тобі пообіцяв!

— Ніколи на це не покладаюся. Обіцянка-цяцянка.

— Але чому… Чому ти це все мені кажеш? Ми ж друзі. І я зроблю все, що тобі потрібно. Ти матимеш усе, що я видобуду. Рудні й надалі твої, вони жодним чином не погіршали. Не переживай. Я… Генку, що таке?

— Нащо ці слова?

— Але… Та в чому ж річ?

— Не варто мене запевняти. Не люблю цього. І не розповідай, як це все мені вигідно. Це не так. Ми уклали угоду, якої я не можу розірвати. Тому хочу, щоб ти знав: я цілком усвідомлюю власне становище. Якщо ти збираєшся дотриматися свого слова, не варто про це казати, просто дотримуйся.

— Чому ти дивишся на мене так, наче я в чомусь винен? Ти ж чудово знаєш, як негативно я ставлюся до цього закону. І купив твої копальні тільки тому, що хочу тобі допомогти; як на мене, краще продати їх другові, ніж якомусь незнайомцю. Моєї провини в цьому немає. Мені не подобається цей жалюгідний закон про зрівняння, і я гадки не маю, хто за ним стоїть; не сподівався, що його ухвалять. Був щиро вражений, коли вони…

— Облиш.

— Але ж я…

— Чому тобі так кортить про це поговорити?

— Я… — вже благально продовжив Ларкін. — Генку, я ж дав тобі найкращу ціну. В законі написано: «Розумна компенсація». І моя пропозиція для тебе найвигідніша.

Ріарден подивився на документи, що досі лежали на столі. Уявив виплату, яку згідно з цими паперами отримає за свої копальні. Дві третини суми становили гроші, що їх Ларкін узяв в уряду; новий закон передбачав такі позики, щоб надати «чесну можливість» новим власникам, які ніколи досі не мали такої нагоди.

А ще третину Ларкіну надав він сам — заставним документом, що його отримав за свої рудні… «А ті державні гроші, — раптом подумав він, — гроші, що я отримав за свою власність: звідки вони взялися? Хто їх заробив?»

— Генку, не переживай, — мимрив Ларкін із тією-таки притомно-благальною інтонацією. — Це лише формальність.

Ріарден намагався зрозуміти, чого Ларкін від нього хоче.

Відчував, що крім власне продажу, від нього чекають іще чогось — якихось належних слів свідомого громадянина, вияву якогось безглуздого людинолюбства. Очі Ларкіна цієї миті, миті його найвищого досягнення, скидалися на очі найжалюгіднішого злидня.

— Генку, ну чому ж ти так гніваєшся? Це лише нові бюрократичні формальності, зумовлені історичними