Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. 📚 - Українською

Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність." автора Айн Ренд. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 76 77 78 ... 123
Перейти на сторінку:
завадити її успіху, коли вона і лише вона рятує їх від банкротства? Чому, замість подяки за порятунок, вони збиткуються з неї?.. Що сталося? Чому ти дивишся на мене такими очима?.. Так, думаю, ти все розумієш… У всій цій історії є дещо таке, чого я не можу збагнути, щось зле. Тому я і боюся… Сумніваюся, що все саме собою залагодиться… І хоч як це дивно, думаю, що і вони це розуміють — Джим, його дружки, всі, хто залишився в цій будівлі. Тут скрізь пахне підлістю і провиною. Підлість, провина і мертвотність. «Таґґарт Трансконтиненталь» схожий на людину без душі… На людину, яка зрадила власну душу… Ні, її це не обходить. Останнього разу приїхавши до Нью-Йорка, вона залетіла в мій кабінет (тобто, в її кабінет), розчахнула двері й каже: «Містере Віллерс, мені добре було б мати місце станційного чергового. Чи могли б ви надати мені таку можливість?» Почувши це, я хотів послати під три чорти всіх на світі, та я розреготався, бо страшенно радий був її бачити. До того ж, вона теж так сонячно розсміялася. Приїхала просто з аеропорту — в брюках і літній курточці. Була неймовірно красива, хоч і з обвітреним обличчям. Така, немов щойно з відпочинку. Вона жестом примусила мене не покидати її місця, тобто — її крісла; сіла з протилежного боку столу і взялася розповідати про новий міст «Лінії Джона Ґолта»… Ні. Ні, я ніколи не допитувався в неї, чому вона обрала саме цю назву… Хтозна. Не знаю, яке значення ця назва має саме для неї… Можливо, це певний виклик… Але не розумію, кому саме… Насправді, це нічого не означає, абсолютно нічого, бо жодного Джона Ґолта насправді не існує. Та я не хочу, щоб вона використовувала це ім’я… А ти? Як це тобі? Щось не чую в твоєму голосі радості…

Вікна контори «Лінія Джона Ґолта» виходили в темний завулок.

Зі столу Даґні не видно було неба, бо весь краєвид застилала бічна стіна величезного хмарочосу «Таґґарт Трансконтиненталь».

Зараз її штаб-квартира складалася з двох кімнат на першому поверсі хисткої будівельки. На горішніх її поверхах уже було небезпечно перебувати. Але на перших досі тулилися напівзбанкрутілі підприємці; як і сам будинок, вони існували винятково завдяки інерції, — такий собі відгомін минулого.

Нове місце їй подобалося: можна було зекономити. Тут не було ні зайвих меблів, ні людей. Вся обстановка — з комісійок. Працівники були добірні. Найкращі з тих, кого вона могла знайти. В моменти рідкісних і нетривалих наскоків у Нью-Йорк, Даґні бракувало часу роздивитися робоче приміщення. Зауважувала просто, що кімната відповідає своєму призначенню, себто цілком годиться для роботи.

Того дня вона стояла біля вікна, дивлячись на тонкі патьоки дощу на склі, на стіну будинку навпроти.

Було за північ. Її нечисленні працівники вже пішли додому. На третю ранку вона повинна була дістатися в аеропорт — мала повертатися в Колорадо. Все необхідне вона вже доробила, залишалося тільки переглянути звіти Едді. Зрозумівши, що поспішати нікуди, вирішила трохи перепочити. Читання звітів потребувало уваги, а вона вже занадто стомилася. Їхати додому спати — вже пізно, вирушати в аеропорт — зарано. «Але ж ти і виснажилася…» — насмішкувато подумала Даґні й взялася нетерпляче чекати, коли вже нарешті мине цей паскудний настрій. Швидше б уже…

До Нью-Йорка вона прилетіла несподівано, скорившись раптовому настрою; почувши в новинах зо два коротких речення, за двадцять хвилин уже сиділа за штурвалом свого літака. По радіо повідомили, що Дуайт Сандерс раптово, не пояснивши причини, згорнув свою діяльність. Вона поквапилася в Нью-Йорк, щоб розшукати його і спробувати відрадити.

Та вже в повітрі, перетинаючи континент, відчула, що навряд чи знайде бодай слід цього чоловіка.

Нерухомим туманним маревом за вікном висів весняний дощ. Даґні дивилася на розчепірену пащу входу в поштово-багажне відділення вокзалу «Таґґарта», чи Терміналу, як його почали називати останнім часом. Усередині серед сталевих балок стелі горіли лампочки, на вичовганій бетонній підлозі кількома штабелями лежав багаж. Здавалося, що відділ вимер.

Даґні поглянула на тріщину, що блискавкою перетинала стіну її кабінету. Ніде не було чути ні звуку. Вона залишилася сама серед руїн цієї будівлі. Було дуже легко уявити, що, крім неї, в усьому місті не залишилося нікогісінько. Заполонило відчуття, яке вона вже котрий рік намагалася здолати: самотність, значно нестерпніша за цю мить, за лунку тишу обшарпаної кімнати, за вологу безлюдну вулицю, — самотина сірої пустки, самотина без мети, до якої варто прагнути; самотина її дитинства.

Вона підвелася і наблизилася до вікна. Притиснувши обличчя до скла, Даґні вдалося охопити поглядом усю величезну будівлю «Таґґарт», що її стіни сходилися до далекої вежі, яка впиралася чи не в самісіньке небо. Подивилася на темне вікно свого колишнього кабінету. Почувалася, мов на засланні, з якого не повертаються, — здавалося, від цієї будови її відділяє дещо значно більше, ніж тонка віконна шиба, марево дощу і кілька місяців.

Притиснувшись носом до вікна, вона стояла в кімнаті, зі стін якої сипався тиньк, роздивляючись обриси всього, що так сильно любила. Даґні не могла збагнути походження власної самотності. Її можна було змалювати лише так: це не той світ, у якому мені хотілось би жити.

Колись, у шістнадцять років, дивлячись до довгу колію лінії «Таґґарт», що, як і обриси цього хмарочоса, сходилася десь в одну далеку цятку, вона сказала Едді Вілерсу, що їй завжди здавалося, начебто ці рейки тримає в руках людина, що стоїть десь за обрієм. Це не її батько і не хтось зі співробітників. Хтось інший, і вона його колись неодмінно зустріне.

Труснувши головою, відганяючи цю ману, Даґні відвернулася від вікна.

Повернулася до столу, щоб таки перечитати звіти, а за певний час усвідомила, що лежить грудьми на столі, поклавши голову на руку. «Не треба, не піддавайся…» — подумала вона, та навіть не поворухнулася, не спробувала випростатися: чи не все одно?.. Однак її зараз ніхто не бачить…

Ніколи не зізнавалася сама собі в своєму найпристраснішому бажанні.

А зараз воно знову огорнуло її. Даґні подумала: якщо на все, запропоноване світом, вона відповідає любов’ю, якщо вона любить ці рейки, цю будівлю і не лише їх, якщо вона любить власну любов до них, залишається ще одне почуття, найпотужніше з усіх, яке вона проґавила. Подумала: треба знайти таке почування, яке підсумувало б усе, що вона любила на цій землі, яке стало б остаточним виявом… Треба знайти розум, схожий на її власний, розум, який став би сенсом її світу, а вона — сенсом його світу… Ні, це буде не Франциско д’Анконія,

1 ... 76 77 78 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."