Читати книгу - "Гробниця"

Наче вона повернулась додому.

Стілець був зроблений із темного червоного дерева й мав оздоблені різьблені ніжки та м’яку оксамитову оббивку, прикріплену до кришки мідними цвяхами з широкими шляпками. Понишпорити в чужих музичних збірках було для Мередіт заняттям не менш цікавим, аніж понишпорити на книжкових полицях у якоїсь із подруг, коли та на хвилину виходила зі своєї кімнати. Мідні шарніри рипнули, і вона, піднявши кришку, одразу ж відчула неповторний запах дерева, старих нот і олівцевого графіту.

Усередині виявилась купка книжок та непереплетені нотні видання. Мередіт переглянула стос і посміхнулась, уздрівши нотні зошити для «Clair de Іипе» Дебюссі та «La Cathedral engloutie» у їхній виразній блідо-жовтій обкладинці. Там були також стандартні збірки сонат Бетховена й Моцарта, а також «Добре темперований клавір» Баха — томи перший та другий. Європейська класика, вправи, нотні зошити й два-три важкі для виконання уривки з «Gigi» та «La Vie Parisienne».

— Грай, я почекаю, — почувся голос позаду.

Хол!

Почуваючись, наче винувате дівчисько, Мередіт кинула кришку стільця, і та з грюкотом закрилась. Обернувшись, вона побачила Хола, котрий із посмішкою дивився на неї. Уранці він виглядав значно краще, навіть добре. Зморшки тривоги й розпачу зникли з куточків його очей, а колір обличчя не був таким блідим, як учора.

— Ти здивована, — сказав він. — Мабуть, думала, що я тебе підведу?

— Та ні, зовсім ні… — почала була Мередіт, але замовкла й розсміялася. — Та, мабуть, трохи було. Просто промайнула така думка.

Хол широко розставив руки.

— Як бачиш, я вже зібрався й готовий їхати.

Вони трохи знічено помовчали, а потім Хол перехилився через стілець і цьомкнув її в щоку.

— Вибач, що запізнився. — Він показав на фортепіано. — Ти впевнена, що не хочеш?..

— Абсолютно, — перервала його Мередіт. — Якось іншим разом.

Коли вони ступали по кахлях вестибюля, Мередіт, ідучи поруч із Холом, відчула запах його мила та крему після гоління.

— А де ти збираєшся розпочати її пошуки?

— Її? — швидко перепитала Мередіт. — Кого «її»?

— Ну, Ліллі Дебюссі, — трохи здивовано відповів Хол. — Даруй, здається, ти сказала мені вчора, що саме її пошуками збиралася зайнятися сьогодні вранці.

— А, дійсно, — почервонівши, сказала Мередіт.

Вона відчула наплив збентеженості й замішання через свою вчорашню поспішність. Їй не хотілося пояснювати ще одну причину свого приїзду до Рен-ле-Бена — справжню причину, — бо то було дуже особисте.

Утім, звідки Хол дізнався, про що вона думала, коли підійшов до неї? Він не був схожим на телепата.

— Так, звичайно ж, — повторила вона. — Я йду по сліду першої дружини Клода Дебюссі. Якщо Ліллі взагалі тут була, то я неодмінно віднайду, коли, як і чому.

Хол усміхнувся.

— Може, поїдемо в моєму авті? Я був би радий відвезти тебе туди, куди ти тільки захочеш.

Мередіт замислилась. Це дало б їй більше часу для нотаток, уважного вивчення місцевості та звіряння мапи.

— Звісно, чом би й ні.

Коли вони проходили крізь двері та спускалися сходами, Мередіт відчула, як дівчина з фотографії на стіні дивиться їй услід.

РОЗДІЛ 45

У денному світлі під’їзна алея та прилегла територія виглядали інакше. Жовтневе сонце затопило парк і забарвило все насиченими кольорами. Крізь напіввідчинене вікно автомобіля Мередіт уловила запах змокрілих учорашніх вогнищ із сухого листя й аромат підігрітої сонцем вологої трави. Трохи далі розсіяні промені сонця падали на темно-зелені кущі та високий самшитовий живопліт. Усе довкола мало золотисто-сріблясті обриси.

— Ми поїдемо в обхід, сільською дорогою до Рен-ле-Шато. Так набагато швидше, ніж пхатись до Куїзи, а потім назад.

Підіймаючись лісистими пагорбами, дорога звивалась і петляла. Дерева буяли всіма відтінками зеленого, коричневого та червоного й мідно-каштанового — горіхи, дуби, яскраво-жовтий рокитник, срібляста ліщина та біла береза. На землі, під соснами, лежали величезні шишки, наче залишені кимсь для того, щоб позначити ними шлях.

Іще один поворот — і раптом вони вискочили з лісу на обшир луків і пасовиськ.

Забачивши перед собою такі пейзажі, Мередіт збадьорилась і повеселішала.

— Як тут гарно! Така разюча краса!

— Я дещо пригадав, і воно, на мою думку, може тебе зацікавити, — сказав Хол. Мередіт відчула в його голосі посмішку. — Коли я сказав своєму дядькові, що сьогодні вранці поїду, і пояснив, куди й чому, то він нагадав мені про здогадний зв’язок між Дебюссі та Рен-ле-Шато. Він був напрочудувічливий і всіляко намагався посприяти.

Мередіт здивовано поглянула на Хол а.

— Ти, мабуть, жартуєш?

— А я гадав, що ти знаєш основні легенди цього краю.

Мередіт похитала головою.

— Навряд чи.

— Саме це село надихнуло всі оті «Свята кров і священний Грааль», «Код да Вінчі», «Спадщина тамплієрів»… Розумієш, куди я хилю? Кревна лінія Христа.

Мередіт скорчила гримасу.

— Вибач. Я дівчина, котра більше цікавиться біографіями, історією й таким іншим. Фактами, а не художньою літературою.

Хол розсміявся.

— Зараз я коротко розповім. Ідеться про те, що Марія Магдалина насправді була одружена з Христом. Після того, як його розіп’яли, вона втекла; дехто каже, щодо Франції. Марсель, а також багато інших міст проголошують своє право називатися тією місцевістю, де дружина Христа вперше досягла берегів Франції. І ось тепер припускають, що через дев’ятсот років, 1891-го, священик з Рен-ле-Шато, Беренже Соньєр, натрапив на старовинний пергамент із кревною лінією Христа, виписаною ще від початку нашої ери.

Мередіт від несподіванки аж заціпеніла.

— Тисяча вісімсот дев’яносто першого?

Хол кивнув.

— Саме тоді Соньєр і розпочав широку реконструкцію, що розтягнулася на багато років — почалася вона з церкви, а потім охопила і парк, і цвинтар, і прилеглі приміщення… — раптом Хол замовк, і Мередіт відчула на собі його погляд.

— З тобою все гаразд? — спитав він.

— Звісно, — швидко відповіла вона. — Вибач. Розповідай далі.

— Здогадно, пергаменти з кревною лінією Христа дуже давно були сховані у вестготській колоні. Одначе багато хто з місцевих мешканців гадає, що від початку й до кінця це було звичайнісіньке шахрайство. У документах часів Соньєра не згадується ні про які таємниці, пов’язані з Рен-ле-Шато. Нічого, окрім згадки про несподіване й істотне зростання матеріального статку панотця Соньєра.

— Він розбагатів?

Хол кивнув.

— Церковні зверхники звинуватили його в симонії, тобто він відправляв службу за гроші. Його ж парафіяни виявились більш поблажливими. Вони припускали, що він знайшов якийсь вестготський