Читати книгу - "Знедолені"

У ту мить, коли процесія звернула на під’їздну алею кладовища, Фошлеван подивився на дроги, радісно потер руки й прошепотів сам до себе:

— Оце так кумедія!

Перед брамою дроги зупинилися — треба було показати дозвіл на поховання. Представник похоронної контори вступив у переговори з воротарем кладовища. Під час цієї розмови, що завжди займала одну-дві хвилини, підійшов якийсь незнайомець і став за дрогами, поруч із Фошлеваном. На ньому була робоча куртка з великими кишенями, і він тримав під рукою заступ.

Фошлеван подивився на незнайомця.

— Хто ви такий? — запитав він.

— Гробар, — відповів той.

Якби хтось дістав у груди гарматне ядро і лишився живий, у нього, певне, був би такий самий вираз обличчя, як у Фошлевана.

— Гробар!

— Атож.

— Ви?

— Я.

— Гробарем тут дядечко Метьєн.

— Був.

— Як це був?

— Він помер.

Фошлеван сподівався чого завгодно, тільки не цього: щоб гробар отак узяв і помер! Одначе чогось незвичайного в цім не було: гробарі помирають теж. Копаючи ями іншим, вони рано чи пізно лягають у могилу й самі.

— Такого не може бути! — пробелькотів Фошлеван у розпачі.

— Таке сталося.

— Але ж гробарем тут дядечко Метьєн, — слабким голосом заперечив старий садівник.

— Після Наполеона на трон зійшов Людовик Вісімнадцятий. Після Метьєна — я. Мене звати Гріб’є, селюче.

Фошлеван, блідий як смерть, подивився на цього Гріб’є.

То був чоловік довготелесий, худий, блідий, похмурий. Він скидався на невдаху-лікаря, що пішов у гробарі.

Фошлеван вибухнув сміхом.

— Ну й чудасія! Дядечко Метьєн помер. Добрий дядечко Метьєн помер, але хай живе дядечко Ленуар! Ви знаєте, хто такий дядечко Ленуар? Це запечатаний дзбаник червоного вина за шість су. То старий Метьєн віддав Богові душу? Шкода, він любив пожити. Але й ви, певно, любите пожити. Правда, приятелю? Зараз ми сходимо перехилимо по склянці, гаразд?

Гріб’є відповів:

— Я дістав освіту. Я закінчив чотири класи. Я ніколи не п’ю.

Дроги зрушили з місця і тепер котилися по головній алеї кладовища. Фошлеван уповільнив ходу. Від тривоги він став накульгувати ще дужче.

Гробар ішов попереду нього.

Фошлеван ще раз уважно оглянув цього несподіваного Гріб’є.

То був один із тих людей, які вже замолоду здаються старими і які, незважаючи на свою худорлявість, бувають дуже сильними.

— Приятелю! — покликав Фошлеван.

Той обернувся.

— Я монастирський гробар.

— Мій колега, — кинув молодик.

Фошлеван, чоловік хоч і неграмотний, але тямовитий, зрозумів, що має справу з балакуном — тобто з дуже небезпечною людиною.

— Подумати лишень, дядечко Метьєн помер, — пробурмотів він.

— Цілком і повністю. Добрий Господь переглянув свою боргову книгу й побачив, що надійшла черга Метьєна. І дядечко Метьєн подався на той світ.

— Нам слід би познайомитися ближче, — пробелькотів Фошлеван.

— Ми вже познайомилися. Ви — селюк, я парижанин.

— Люди знайомляться, тільки випивши разом. Відкоркуєш пляшечку — відкриєш і душу. Ходімо вип’ємо. Від цього не відмовляються.

— Насамперед — робота.

«Я пропав», — подумав Фошлеван.

— Селюче, в мене семеро малих, яких треба нагодувати. Якщо я питиму — вони не матимуть що їсти, — докинув Гріб’є.

Дроги обминули гайок кипарисів, звернули з головної алеї і заглибилися в кущі. Це означало, що місце поховання зовсім близько. Фошлеван уповільнив ходу, але він не міг затримати дроги. На щастя, колеса грузли в розмоклій від зимових дощів землі й гальмували рух.

Фошлеван наблизився до гробаря:

— Там є таке чудове аржантейське вино, — озвався він.

— Селюче, я не мав стати гробарем, — сказав молодик. — Мій батько служив швейцаром у військовому училищі й готував мене до діяльності на літературній ниві. Але йому не пощастило. Він програвся на біржі. Отож мені не довелося стати письменником. І все-таки я служу громадським писарем.

— То ви не гробар? — ухопився Фошлеван за цю ниточку надії.

— Одне не заважає іншому. Я суміщаю.

Фошлеван не зрозумів останнього слова.

— Ходімо вип’ємо, — сказав він.

Тут необхідно зробити одне зауваження. Хоч який стривожений був Фошлеван, але, пропонуючи піти випити, він не уточнював, хто ж платитиме. Як правило, Фошлеван пропонував піти випити, а дядечко Метьєн платив. Ось і тепер старий садівник кликав нового гробаря піти випити, але платити він і не думав.

Гріб’є провадив із поблажливою посмішкою:

– Їсти-то треба. От я й заступив дядечка Метьєна. Коли ти майже завершив освіту, ти стаєш філософом. До роботи пером я додав працю заступом. Моя писарська будка стоїть на ринку, на Севрській вулиці. Усі кухарки зі шпиталів Червоного Хреста звертаються до мене, я складаю їм послання до молодих солдатиків. Уранці я пишу любовні листи, а ввечері копаю могили. Таке життя, селюче.

Дроги посувалися вперед. Фошлеван, стривожений до краю, оглядався на всі боки. Великі краплі поту скочувалися йому з лоба.

— Але не можна служити двом панам зразу, — сказав Гріб’є. — Треба, щоб я вибрав або заступ, або перо. Заступ псує мені почерк.

Дроги зупинилися.

З жалобної карети вийшов хлопчик-півчий, потім священик.

Одне колесо дрог заїхало на купку землі, за якою видніла яма.

— Оце так кумедія! — повторив Фошлеван, холонучи від жаху.

6. Між чотирма дошками

Хто був у труні? Ми знаємо. Жан Вальжан.

Усе, що він задумав, ішло добре, починаючи від учорашнього дня. Як і Фошлеван, Жан Вальжан розраховував на дядечка Метьєна. Він не сумнівався, що все буде гаразд.

Від чотирьох дощок труни віяло могильним супокоєм. Лежачи в ній, Жан Вальжан мав змогу стежити за всіма перипетіями жахливої гри, яку він провадив зі смертю.

Незабаром після того, як Фошлеван прибив віко труни, Жан Вальжан відчув, що його понесли, а тоді повезли. Коли стало менше трусити, він збагнув, що з’їхали з бруківки на втоптану землю, тобто виїхали на бульвари. З глухого гуркоту він угадав, що дроги переїжджають через Аустерліцький міст. Під час першої зупинки він зрозумів, що під’їхали до кладовища, під час другої він сказав собі: «Це могила».

Раптом він відчув, що труну підняли, а по дошках зашаруділи мотузки, на яких її мали опустити в яму.

Потім у нього запаморочилось у голові.

Мабуть, смолоскипники та гробар похитнули труну й опустили її узголів’ям униз. Коли Жан Вальжан прийшов до тями, він лежав випростаний і нерухомий. Труна лягла на