Читати книгу - "Консуело"

варто придумувати, я ще більше заблукаю в нетрях свого неуцтва. Ах! Якби я прочитала стільки релігійних та історичних книг, як граф Християн і каноніса Вінцеслава! Якби я знала напам'ять усі церковні правила й молитви, — ось тоді я, можливо, і змогла б застосувати їх вдало при нагоді, але ж я ледве зрозуміла, а тому ледве завчила кілька місць із катехізису. Та й молитися ж бо я вмію, тільки коли співаю в церкві. Хоч як сильно діє на Альберта музика, але не зможу ж я переконати такого вченого богослова якою-небудь музичною фразою. Нічого! Мені здається, що в моєму серці, сповненому рішучості, більше сили, ніж у всіх учених догматах його рідних, дуже добрих і лагідних, але разом з тим таких нерішучих і холодних, як тумани та сніги їхньої краши».

Розділ 35

Після нескінченних поворотів і переходів звивистими та плутаними стежками лісу, розкиданого по гористій і нерівній місцевості, Консуело опинилася на пагорку, серед скель і руш, які навіть важко було відрізнити одне від одного, настільки немилосердно діяла тут колись рука людини, суперничаючи з руйнівною рукою часу. Лише гора уламків височіла тепер там, де колись ціле село було спалено за наказом «Грізного сліпця», знаменитого глави калекстинів[128] — Яна Жижки, нащадком якого вважав себе Альберт і від якого, може, він походив насправді. Однієї темної, лиховісної ночі цей грізний і невтомний полководець віддав наказ своєму війську взяти приступом фортецю Велетнів, що перебувала тоді в руках саксонців, прихильників імператора; він почув ремство солдатів, а один з них, що стояв неподалік, промовив: «Цей клятий сліпий вважає, що всі, як і він, можуть обійтися без світла!» Почувши це, Жижка звернувся до одного з чотирьох своїх найближчих прихильників (вони нерозлучно були з ним, правлячи його конем або візком і повідомляючи йому найточніші відомості про топографію місцевості й пересування ворога) і сказав, виявивши при цьому надзвичайну пам'ять і прозорливість, які заміняли йому зір:

— Здається, тут поблизу село?

— Так, батьку, — відповів йому провідник таборитів, — праворуч од тебе — на височині, що напроти фортеці.

Жижка підкликав незадоволеного солдата, на ремство якого він звернув увагу.

— Хлопче, — сказав він йому, — ти скаржишся на темряву? Так вирушай скоріше ген у те село, що праворуч од мене на горі, і підпали його, — при світлі полум'я ми зможемо виступити й битися.

Страшний наказ було виконано. Палаюче село освітлювало пересування й штурм таборитів. Фортеця замку Велетнів упала через дві години, і Жижка заволодів нею. Коли розвиднілося, Жижці доповіли, що серед обгорілих руїн села, на самісінькій вершині пагорба, з якого солдати спостерігали напередодні за діями обложених, уцілів, зберігши своє листя, молодий, але вже міцний дуб, єдиний у всій окрузі. Очевидно, він не постраждав од полум'я завдяки воді колодязя, що живила його коріння.

— Я добре знаю цей колодязь, — відповів Жижка, — десятеро людей із наших були кинуті туди проклятими жителями цього села, і після того камінь, що закриває колодязь, жодного разу не був зрушений з місця. Нехай залишається він там і послужить їм надгробним пам'ятником. Ми ж не з тих, хто вірить, начебто блукаючі душі померлих будуть відігнані від воріт раю заступником Рима — Петром-Ключарем, якого вони перетворили на святого, — відігнані тільки тому, що тіла їх гниють у землі, не освяченій жерцями Ваала[129]. Нехай кістки наших братів спочивають з миром у цьому колодязі, — душі їх живі, вони вже відродилися в нових тілах, і ці мученики, хоча ми й не знаємо їх, воюють серед нас. Що стосується жителів села — вони дістали відплату по заслугах. А дуб добре зробив, посміявшись над пожежею: йому належить більш славна майбутність, аніж переховувати під своєю тінню невіруючих. Нам потрібна шибениця, от ми її й знайшли. Приведіть до мене двадцять ченців-авґустинців, яких ми захопили вчора в їхньому монастирі й які так неохоче йдуть за нами. Розвісьмо їх якомога вище на гілках цього славного дуба! Така прикраса остаточно поверне йому здоров'я.

Сказано — зроблено. Відтоді дуб зветься «Гуситом», камінь на колодязі — «скелею Жаху», а покинутий пагорб, де було зруйноване село, — «Шрекенштейном».

Консуело чула вже з усіма подробицями цю похмуру історію від баронеси Амалїї. Але оскільки вона бачила це місце лише здалеку й уночі, під'їжджаючи до замку, то не впізнала б його, якби не заглянула в яр, який перетинає дорогу, і не побачила на дні його величезні уламки дуба, розщепленого блискавкою. Ніхто із сільських жителів чи із служників замку не зважився досі ні порубати, ні вивезти їх звідти. Минули сторіччя, і все-таки цей пам'ятник жаху, сучасник Яна Жижки, не переставав уселяти людям найсильніший забобонний страх.

Бачення й пророкування Альберта робили це трагічне місце ще більш хвилюючим. І от Консуело, розбита від утоми, потрапивши зненацька одна на скелю Жаху й навіть присівши на ній, раптом відчула, що мужність залишає її, а серце якось дивно завмирає. Адже не тільки Альберт, але й усі місцеві мешканці гір запевняли, що страшні примари дійсно з'являються тут, змушуючи тікати відважних мисливців, які зважувались пробиратися сюди за дичиною. От чому цей пагорб, хоч і розташований зовсім недалеко від замку, слугував надійним притулком для вовків та інших хижаків, які рятувалися тут од барона та його собак. Незворушний Фрідріх не дуже-то вірив у можливість зустрічі з дияволом і навіть нічого не мав проти того, щоб помірятися з ним силами, але, забобонний по-своєму в галузі найбільш йому близькій, він був переконаний, що це місце може погубити його собак, накликати на них невідомі, невиліковні хвороби. Він утратив декількох із них тільки тому, що дозволив їм напитись із чистих струмочків, утворених підземними ключами, що виривалися з пагорба й, можливо, сполучалися з водою забитого колодязя — могили давніх гуситів. І варто було його пінчеру Панкену або його гончій Сапфіру почати носитися навколо скелі Жаху, як барон, свистячи щосили, негайно відкликав їх звідти.

Консуело, засоромившись нападу малодушності, сказала собі, що вона його поборе, і вирішила посидіти ще трохи на фатальному камені, а потім повільно відійти від нього, як личить під час такого випробування людині врівноваженій. Але відвівши очі від обвуглілого дуба, уламки якого валялися на дні глибокого яру за дві сотні кроків од неї, та озирнувшись навколо, вона раптом побачила, що перебуває не сама на скелі Жаху, що якась загадкова фігура безшумно сіла з нею поруч.

Це була істота з великою круглою головою, що сиділа на потворному,