Читати книгу - "Фіаско"

Не розпач штовхнув Темпе на візит, а те, що це почуття прийшло невідомо звідки, зненацька, мов хвороба, і він утратив певність, чи може й далі виконувати свої обов’язки. Не мав права цього приховувати.

Як дорого обійшлося йому це рішення, він зрозумів тільки тоді, коли відчинив двері: побачивши порожню каюту, відчув полегкість. Хоч корабель ішов без тяги й на його борту панувала невагомість, командир наказав усім приготуватись до можливого будь-якої хвилини гравітаційного стрибка, а особисті речі позамикати у стінних шафах. Незважаючи на це, він побачив у каюті страшний безлад: книжки, папери, стоси знімків були розкидані всупереч такій властивій Гербертові акуратності, близькій до педантизму. Темпе побачив лікаря крізь вікно на всю стіну; стоячи навколішках у своєму саду за склом, Герберт надівав пластикові ковпаки на кактуси. Виходить, він із цього почав рекомендовану підготовку?

Темпе пролетів коридором до оранжереї й буркнув щось на знак вітання. Лікар, не обертаючись, відчепив пояс, який притискав його коліна до землі — справжньої землі, — і так само, як гість, піднявся в повітря. На протилежному боці похилою сіткою вилися рослини з дрібними, пухнастими листочками. Темпе вже не раз хотів запитати, як називаються ці виткі рослини, — він зовсім не знався на ботаніці, — але все якось забував. Лікар, нічого не кажучи, кинув лопатку, яку тримав у руці, так, що вона ввігналася в газон, і скористався імпульсом, якого надав собі, щоб потягти за руку пілота. Обидва попливли в куток, де в ліщиновій гущавині, наче в альтанці, стояли плетені крісла з пристібними ременями.

Коли вони сіли й Темпе завагався, з чого почати, лікар сказав, що вже чекав на нього. Нічого дивного; «ГОД дивиться на всіх».

Дані про душевний стан одержують не безпосередньо від машини, щоб уникнути синдрому Гікса — почуття цілковитої залежності від головного бортового комп’ютера. Це почуття може спричинитися до того, чому повинен запобігти психіатричний нагляд, а саме: до манії переслідування та іншої параноїдальної маячні. Окрім психоніків, ніхто не знає, якою мірою кожна людина «душевно прозора» для програми стеження під назвою духу Ескулапа в машині. Немає нічого простішого, ніж довідатись про це і пересвідчитись, однак установлено, що навіть психоніки погано переносять такі одкровення, коли їм говорять про них самих, і тим гірше це впливає на мораль команди під час далеких польотів.

ГОД, як усякий комп’ютер, не був запрограмований так, щоб у ньому міг з’явитись бодай слід якоїсь індивідуальності, в ньому від людини було не більше, ніж у термометрі, який міряє їй температуру, але визначення температури тіла не викликає таких захисних рефлексів, як вимірювання душевного стану. Ніщо нам таке не близьке і ми нічого так не намагаємось приховати від оточення, як найінтимніші почування власного «я», поки раптом виявиться, що апарат, ще мертвіший за єгипетську мумію, вміє наскрізь просвітити це «я» з усіма його закамарками.

Для дилетантів це схоже на читання думок. Про телепатію тут не може бути й мови — просто машина знає кожного довіреного її опіці краще, ніж він сам себе разом з двадцятьма психологами. Спираючись на виконані перед стартом дослідження, вона створює собі параметричну систему, яка моделює душевну норму кожного члена команди й оперує нею як формулою розмірності; до того ж вона завдяки сенсорам своїх терміналей повсюдна на кораблі і, мабуть, найбільше довідується про своїх підопічних, коли вони сплять: за ритмом дихання, рухом очних яблук, ба навіть хімічним складом поту, бо кожен пітніє в неповторний спосіб, і в порівнянні з ольфактометром комп’ютера навіть найкращий гончак нічого не вартий. Адже пес, крім нюху, не має діагностичної виучки. І це так, бо комп’ютери вже вщент розбили лікарів, так само як і шахістів, і ми використовуємо їх у ролі помічників, а не докторів медицини, бо люди викликають у людей більше довіри, ніж автомати. Одне слово, Герберт говорив без поспіху, розтираючи в пучках зірваний з ліщинової гілочки листок, ГОД тактовно супроводжував його під час «прогулянок» і вбачив у них ознаки кризи.

— Якої ще кризи? — не стримався пілот.

— Так він називає сумніви в доцільності нашої сізіфової праці.

— Сумніви в тому, що в нас немає шансу на контакт?..

— Як психіатр, ГОД не цікавиться шансами контакту, тільки значенням, якого ми йому надаємо. За його висновком, ти вже сам не віриш ні в реальність своєї ідеї, тієї, з «казкою», ні в сенс порозуміння з Квінтою — навіть якби до цього справді дійшло. Що ти на це скажеш? Пілота огорнула страшенна апатія.

— Він нас чує?

— Ну звичайно. Та ти не хвилюйся. Адже тобі й так було відоме все те, про що я розповів. Ні — стривай, поки що помовч. Ти знав і водночас не знав, бо не хотів цього знати. Це типова реакція самозахисту. Ти не виняток, любий мій. Якось ти запитував мене, ще на «Еврідіці», навіщо все це і чи не можна від цього відмовитись. Пригадуєш?

— Так.

— От бачиш. Я пояснив тобі, що, за статистикою, експедиції з постійним психічним контролем мають більше шансів на успіх, ніж ті, які такого контролю позбавлені. Я навіть показував тобі цю статистику. Аргумент незаперечний, отож ти вдався. до єдиного виходу, до якого вдаються всі: спробував про це забути. А як з діагнозом? Він слушний?..

— Слушний, — відповів пілот й обома руками взявся за ремінь на грудях.

Ліщина тихенько шуміла над ними під лагідними повівами вітерцю. Штучного.

— Я не знаю, як він міг, але це не так важливо. Так, це правда. Я не пам’ятаю, відколи ношуся з цим… Я… не маю звички мислити словами. Слова для мене якісь… надто повільні… а орієнтуватись я повинен швидко… мабуть, це давня звичка, ще з часів до «Еврідіки»… Але нічого не вдієш: якщо треба… Ми б’ємось головами об стіну. Може, проб’ємо її… а що з цього? Про що ми можемо з ними говорити? Що вони можуть нам сказати? Так, тепер я переконаний, що цей трюк із казкою спав мені на думку як виверт. Щоб затягти гру… Надії нема ніякої. Це швидше втеча від реальності. Спроба піти вперед, стоячи на місці…

Він змовк, марно добираючи потрібні слова. Ліщина обвівала їх свіжістю. Пілот розтулив рот, але нічого не сказав.

— А якщо вони дадуть згоду на посадку одного розвідника, ти полетиш? — запитав після довгої паузи лікар. "

— Ну звичайної — вихопилося в пілота, потім він додав із подивом: — А як же інакше?.. Адже