Читати книгу - "Борва мечів"

— Вілас має найкращих птахів у Семицарстві, — розказала Маргерія, коли вони з Сансою ненадовго лишилися удвох. — Інколи він сам любить напустити беркута. Але ж ти й сама скоро побачиш, Сансочко.

Маргерія узяла її за руку і ніжно стиснула.

— Сестричко моя.

«Сестричка.» Колись Санса мріяла мати саме таку сестру, як Маргерія: вродливу та розумну, з усіма скарбами світу коло її ніг. Ар’я ж як сестра не пасувала їй геть ні в чому. «Але як я можу дозволити своїй новій сестрі одружитися з Джофрі?» — подумала Санса. Раптом їй на очі накотили сльози.

— Маргерійко, будь ласочка, — прошепотіла Санса. Слова застрягали у горлі. — Ти не повинна з ним одружуватися. Він не такий, яким здається. Він геть інакший. Він зробить тобі боляче.

— Оце вже навряд, — упевнено посміхнулася Маргерія. — Ти хоробра дівчинка, і я вдячна тобі за турботу, але не бійся за мене. Я тобі вірю. Джоф — зіпсована, зарозуміла істота. Не маю жодного сумніву, що він саме такий гидкий та жорстокий, як ти нам розповідала. Та пан батько примусили його узяти Лораса до Королегвардії ще перед тим, як погодитися на шлюб. Мене удень та вночі охоронятиме кращий лицар усіх королівств — як принц Аемон охороняв Наерис. Тому нашому левеняті краще зайвий раз не шкірити зубки, чи не так?

Вона засміялася і додала:

— Їдьмо, люба сестричко, назад до річки чвалом. Наша сторожа сказиться, намагаючись нас наздогнати.

Не чекаючи відповіді, вона вдарила коня п’ятами і перша полетіла швидше вітру.

«Вона така хоробра» — подумала про себе Санса, наздоганяючи Маргерію… та все ж сумніви глитали її серце. Усі погоджувалися, що пан Лорас — надзвичайний лицар. Але Джофрі мав при собі інших лицарів Королегвардії, золотокирейників, червонокирейників… Коли він підросте, то очолить власне військо. Аегон Негідний ніколи не чіпав королеву Наерис — може, справді зі страху перед її братом, воїном Королегвардії — та коли інший лицар його присяжної варти закохався у одну з його коханок, король стяв голови обом.

«Але ж пан Лорас походить з дому Тирел» — нагадала собі Санса. — «А той інший лицар був усього лише Тойн. Його брати не мали ані війська, ані жодного способу помститися, крім власних мечів.» Та що більше вона міркувала, то більше непокоїлася. «Джоф може стримати себе на кілька місяців — ба навіть на рік. Але ж зрештою він випустить пазурі, й тоді…» Тоді у державі з’явиться другий Крулеріз, і почнеться війна у самому місті. У стічних канавах на вулицях кров воїнів лева змішається з кров’ю воїнів троянди.

Санса дивувалася, що Маргерія сама цього не бачить. «Адже вона старша і напевне розумніша. І батько її, князь Тирел, має знати, що він робить. Та годі, я просто забиваю собі голову.»

Коли вона розповідала панові Донтосу, що поїде до Вирію одружуватися з Віласом Тирелом, то гадала, що той зрадіє за неї з полегшенням. Натомість він схопив її за руку і засичав голосом, хрипким від жаху та вина:

— Не можна цього робити! Кажу вам, Тирели — це ті самі Ланістери, лише заквітчані трояндами! Молю вас, забудьте про цю дурість, подаруйте вашому Флоріанові поцілунок і пообіцяйте, що зробите все так, як ми задумали! Ніч Джофового весілля вже недалечко, вже зовсім скоро! Вдягніть на волосся срібну сіточку і робіть усе, що я кажу. А потім ми втечемо!

Лицар-блазень спробував поцілувати Сансу в щоку, але вона вислизнула з його рук і відступила назад.

— Не можу! І не буду. Бо обов’язково станеться щось погане. Коли я хотіла утекти, ви не могли допомогти, а зараз мені вже не треба.

Донтос витріщився на неї тупими очиськами.

— Але ж, люба моя, вже все готове. Корабель, щоб відвезти вас додому. Човен, щоб доправити до корабля. Флоріан зробив усе для своєї любої Жонкіль.

— Вибачте за клопіт, — мовила Санса, — та зараз мені вже не треба ані човнів, ані кораблів.

— Але ж усе робиться задля вашого порятунку!

— Мене порятує Вирій. При Віласі я буду в безпеці.

— Він вас не знає, — наполягав Донтос, — і не полюбить. Жонкіль, Жонкіль, та розплющте ж ви свої милі очі! Тирелам на вас начхати. Вони одружуються з вашими спадковими правами!

— Якими ще правами? — На мить вона розгубилася.

— Люба панно, — відповів Донтос, — ви є спадкоємицею Зимосічі.

Він ухопив її знову і почав умовляти, щоб вона не погоджувалася на шлюб. Та Санса видерлася і лишила його хитатися коло серце-дерева. Відтоді вона припинила ходити до божегаю. Але слів Донтосових не забула.

«Спадкоємиця Зимосічі» — думала вона, лежачи уночі в ліжку. — «Вони одружуються з моїми правами.» Санса росла разом із трьома братами і ніколи не думала мати якісь права на їхнє дідицтво, але тепер, коли Бран та Рікон мертві… «То й що? Адже Робб живий. Він дорослий чоловік, скоро одружиться і матиме сина. А Вілас Тирел, до речі, колись успадкує Вирій. Навіщо йому ще й Зимосіч?»

Інколи вона шепотіла його ім’я у подушку, аби лише почути, як воно лунає у вухах.

— Вілас, Вілас, Вілас…

Ім’я «Вілас» начебто нічим не гірше за «Лорас» — вони навіть дещо схожі. А щодо ноги… невже й справді та його скалічена нога така важлива? Одного дня Вілас стане князем на Вирії, а вона при ньому — пані княгинею. Санса малювала в уяві, як вони разом сидять у садку з цуценятами на колінах або слухають співця з лютнею на прогулянковому човні посеред Мандеру. «Якщо я подарую йому синів, він може мене покохати.» Синів вона назве Едардом, Брандоном та Ріконом і виростить такими ж хоробрими, як пан Лорас. «І щоб ненавиділи Ланістерів.» У снах та мріях Сансини сини були викапані її брати, загиблі на півночі. А інколи вона тримала на руках дівчинку, схожу на Ар’ю.

Втім, щоразу, як Санса уявляла собі обличчя Віласа, воно зрештою перетворювалося на обличчя пана Лораса — юного, стрункого, вродливого. «Не думай про нього так» — наказувала вона собі. — «Бо розчаруєшся, коли зустрінеш, і він побачить це у твоїх очах. І як він тоді з тобою одружиться, коли знатиме, що ти закохана у його брата?» Вілас Тирел був удвічі од неї старший