Читати книгу - "Борва мечів"

Якось їй наснився сон, що одружитися з Джофрі досі мусить не Маргерія, а вона сама. Уві сні в їхню весільну ніч Джофрі перетворився на ката Ілина Пейна. Санса прокинулася, хапаючи дрижаки. Вона не хотіла, щоб Маргерія пережила таке ж саме свавілля. Але жахалася від думки, що Тирели можуть відмовитися від весілля. «Я її попередила, я розповіла про короля правду.» Можливо, Маргерія їй не повірила. З нею Джофрі завжди грався у чемного лицаря, як колись із Сансою. «Але скоро вона побачить його справжній норов. Після весілля, якщо не перед ним.» Санса вирішила, що поставить Вишній Матері свічку в септі й попрохає захистити Маргерію від свавілля Джофрі. А може, варто і Воїнові теж поставити свічку. І помолитися за Лораса.

Напевне, вона вдягне нову сукню на весільну відправу в Великому Септі Баелора, вирішила Санса, коли кравчиня робила останні виміри. «Ось чому Серсея наказала пошити мені новий одяг — щоб я не зганьбила весілля своїми злиднями.» Для бенкету слід буде перевдягтися, але туди пасуватиме і одна зі старих суконь — щоб не ляпнути вином чи жиром на нову. «А потім візьму нову сукню до Вирію.» Вона хотіла постати перед Віласом Тирелом у всій красі. «Навіть якщо Донтос має рацію, і Віласові потрібна Зимосіч, а не я… хіба не може він покохати і мене саму?»

Санса міцно обійняла себе руками. Їй так кортіло приміряти нову сукню — аж несила чекати було, поки швачки скінчать роботу.

Ар’я III

Почалися, а тоді й скінчилися дощі, але небо лишилося радше сірим, ніж блакитним. Зате наповнилися і завирували усі струмки. На ранок третього дня Ар’я помітила, що мох росте не з того боку дерев.

— Ми їдемо не туди, — мовила вона до Гендрі, коли вони проминали особливо мохатий в’яз. — Ми сунемо на південь. Бачиш, онде мох на стовбурі?

Гендрі відкинув з очей чорнюще волосся і відповів:

— Ми їдемо шляхом, та й усе. А шлях тутечки веде на південь.

«Ми їхали на південь цілісінький день» — хотіла вона йому відповісти. — «І учора теж — уздовж того річища.» Втім, напередодні вона дивилася неуважно і ручитися за себе не могла.

— Гадаю, ми заблукали, — тихо пробурмотіла вона. — Дарма ми відхилилися від річки. Треба було триматися її, нікуди не звертати.

— Річка гнеться і в’ється, — відказав Гендрі. — А тут шлях коротший. Мабуть, якийсь таємний, розбійницький. Лим, Том і усі інші живуть тут аж із минулого року.

Цього Ар’я заперечити не могла, та все ж уперто вкусила губу.

— Але мох…

— Від цього дощу мох мені скоро з вух полізе! — пожалівся Гендрі.

— Але не з обох, а тільки з південного! — вперто правила своєї Ар’я.

Переконувати в чомусь Бичка — то була марна справа. І все ж іншого друга вона не мала — адже Мантулик покинув їх ще у корчмі.

— Шарна каже, я їй потрібен хліб пекти, — сказав він Ар’ї у день від’їзду. — А дощ, болячки на дупі та вічний переляк мені вже в печінках сидять. Тут є пиво, у лісі ловляться кролики, а хліб стане кращий, коли його пектиму я. Ось побачите, як повернетеся. Адже ви повернетеся, ге? Ну хоч коли війна скінчиться?

Він згадав, хто перед ним, зашарівся і додав:

— Ласкава панно.

Ар’я не знала, чи ця війна колись скінчиться, але кивнула.

— Вибач, що тоді тебе відлупцювала, — мовила вона. Мантулик був тупуватий і боягузливий, але пройшов із нею поруч увесь шлях аж від Король-Берега, і вона до нього звикла. — Носа тобі зламала…

— Лимові теж, — вишкірився Мантулик. — Хвацько!

— Лишень Лимові чомусь не сподобалося, — похмуро буркнула Ар’я.

Настав час прощатися. Коли Мантулик спитав, чи не можна поцілувати панні руку, вона пхнула його у плече.

— Та не клич мене панною! Ти — Мантулик, а я — Арік.

— Тут я не Мантулик. Шарна кличе мене просто «хлопцем». Так само, як того, іншого. Ми тут, мабуть, скоро заплутаємося.

Тепер Ар’я сумувала за ним більше, ніж думала спочатку. Зате її трохи розрадили розмови з Гарвіном. Вона розповіла стражникові про його батька Гулена — як знайшла того майже мертвим при стайнях Червоного Дитинця, коли тікала з замку.

— Батько завжди казав, що помре у стайні, — відповів Гарвін, — та ми гадали, його вколошкає якийсь норовливий коник, а не зграя левів.

Також Ар’я розповіла йому про Йорена, втечу з Король-Берега і все, що відтоді сталося. Але не згадала ані стайниченка, якого заколола Голкою, ані стражника, якому врізала горлянку під час втечі з Гаренголу. Адже розповідати Гарвінові — то було майже те саме, що розповідати панові батьку. А про дещо зі скоєного вона б нізащо не зізналася батькові.

Не згадала вона і про Якена Ха-Гара та три смерті, які він їй заборгував і відшкодував. Подаровану ним залізну монету Ар’я тримала глибоко запханою під пас, але іноді вночі виймала і згадувала, як розтануло і змінилося його обличчя, коли він майнув по ньому рукою.

— Валар моргуліс, — шепотіла вона так, що й сама ледве чула. — Пан Грегор, Дунсен, Полівер, Любчик Раф. Лоскотун та Хорт. Пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея, король Джофрі.

Гарвін розповів, що з двадцяти зимосіцьких стражників, яких її батько надіслав із Беріком Дондаріоном, живих лишилося шестеро, та й ті розсіялися навсібіч.

— Ми втрапили до пастки, панночко. Князь Тайвин надіслав Гору за Червонозуб з вогнем та мечем, сподіваючись приманити вашого ясновельможного пана батька. Він хотів, щоб князь Едард сам пішов на захід, аби дати ради Грегорові Клегану. Якби так сталося, то його б або вбили, або схопили, щоб виміняти на Біса, якого раніше запопала ваша пані матінка. От лишень Крулеріз про задум князя Тайвина не відав, і коли почув про полон свого брата, то сам напав на вашого батька на вулицях Король-Берега.

— Пам’ятаю, — відповіла Ар’я. — Тоді Крулеріз убив Джорі.

Джорі завжди був до неї лагідний та усміхався, а гримав хіба тоді, коли наказував забратися з-під