Читати книгу - "Армагед-дом"

Стосиком лежали на підлозі книжки про дальфінів. Від академічних і до нісенітно-популярних; стосик був укритий товстим шаром пилу. Лідка давно відмовилася від своїх псевдонаукових розслідів. Зв’язок між дальфінами й апокаліпсисом, дальфінами і Воротами? Маячня. До дальфінів увесь час пристають найнеймовірніші здогади.

Вона лежала і дивилась у стелю. Поруч на подушці валялась коробочка з транквілізатором; за стіною кричало немовля. Голосніше, тихіше, голосніше… «Тимо, Тимо, Тимочко…»

Прийняти одну таблетку — і відразу настане пізній ранок.

Прийняти всі таблетки…

Нічого не настане. У дальфіна вже не вселитись… хоч добре було б. А самогубця після смерті чекає в кращому разі порожнеча…

Стукотів у шибки дощ. Рідко-рідко вікнами проходились фари випадкової машини, і тоді здавалось, що в темряві засвічуються сотні докірливих очей.

Лідка заснула, судомно обійнявши подушку й уткнувшись носом у маленьку аптечну коробочку.

На постаменті пам’ятника героям-підводникам червоніли виведені помадою імена. Різнокольоровою помадою. Криваво-червоний «Миша». Цегляно-жовтий «Петя». Рожевий «Ростик». Перламутровий «Віталик». І ще багато всяких, Лідка не стала їх читати. Герої-підводники дивилися поверх голів, їм, героям, було байдуже до пристрастей, що вирували біля підніжжя постаменту.

«Народження — ось усе, що ми можемо протиставити Смерті». Плакатами з суворою вагітною жінкою були заклеєні всі стовпи, всі щити і навіть стіни біленького паркового нужника. Подекуди плакати були доповнені грайливими, а то й узагалі сороміцькими зображеннями.

Лідка пройшлась назад-уперед алеєю. Її помітили; не раз і не двічі вона ловила на собі уважний, оцінний погляд.

Зграйка дівчат шепотілася на двох зсунутих лавках. Пострілювали очицями, вдаючи, що страшенно захоплені розмовою. Запах могутніх, пробійних парфумів розпливався, здається, по всьому парку.

Юнаки стояли і блукали по двоє, по троє. Поодинці походжали сивіючі чоловіки зрілих Лідчиних років. Замість скрипаля та гітариста в павільйончику сиділа строката компанія з магнітофоном.

Одна білявка здалася Лідці схожою на Віку, шкільну подружку Максимова. Від сорому Лідка ладна була тікати світ за очі, і втекла б. Якби наступної миті не з’ясувалось, що дівчина на голову нижча за колишню Лідчину ученицю і зовсім не така симпатична. Ні, це була зовсім незнайома дівчина, погляд її ковзнув Лідчиним обличчям, ніби крапля по клейонці. Не затримуючись і не лишаючи сліду.

Лідка зціпила зуби. Полізла рукою в кишеню, торкнулася картонної коробочки. Намацала зіжмаканий аркушик паперу; півгодини тому, на автобусній зупинці, смаглява усміхнена дівчина тицьнула їй у руки цей плакатик-пам’ятку. Вона тицяла його всім жінкам, що проходили повз неї; Лідка знала, що це за папірець, але не викинула, як зазвичай, у найближчу урну, а поклала в кишеню. І кілька хвилин по тому, відійшовши від зупинки і притулившись у хвіст якоїсь черги, крадькома розгорнула аркуш.

То була реклама центру зі штучного запліднення. Розповсюджувалась безкоштовно. Висіла на видному місці в кожній аптеці. «Уявлення про штучне запліднення як про неприродне та шкідливе для майбутньої дитини є не що інше, як забобон, грубий, печерний, не гідний цивілізованої людини… Наш центр пропонує… з урахуванням досягнень світової медицини…»

Лідка не наважилась ні викинути аркуш, ні сховати його. Знайшла середнє рішення — зіжмакала папірець, як мотлох, який треба знищити, і… поклала назад у кишеню.

На площі перед парком продавали повітряні кульки. Закохані, сміючись, прив’язували кольорові ниточки до ґудзиків; матусі поглядали на них несхвально й енергійніше колихали свої візочки. Лідка підвела голову, дивлячись, як відлітає чиясь жовтогаряча кулька. «Квітневий парк» — було написано на облупленій вивісці. І поруч, на стовпі, та сама сувора жінка з величезним животом. «Народження — ось усе, що ми мо…»

— Пробачте, у вас закурити… не буде?

Лідка повернулась.

Хлопець років двадцяти, старша група. Одноліток Максимова, але зовсім на нього не схожий. Високий, із довгими руками й ногами, з довгастим обличчям і прозорими, трохи витрішкуватими очима. Свого часу він міг би опинитися в Лідчиному класі…

— Я не курю, — сказала вона повільно. Зрозуміла, що треба повернутись і піти. І не повертатись до цього парку ніколи…

Рука в кишені стиснула одночасно й аркушик-пам’ятку, і коробочку зі снодійним.

Хлопець кліпнув. Він мав довгі пухнасті вії; він не скидався на невдаху, якого відштовхнули ровесниці. Симпатичний хлопець.

Секунди йшли. Не бігли, а саме йшли, розвальцем, здається, навіть накульгуючи.

— У вас якісь неприємності? — спитав хлопець.

— Із чого ти взяв? — спитала вона вчительським тоном.

Хлопець відступив на крок:

— Здалось… У вас такі… очі.

— «Очі», — перекривила вона, випнувши підборіддя. — Як тебе звуть?

— Інокентій, — відповів він, нітрохи не знітившись. І додав, переходячи на «ти»: — А тебе?

Вона швидко подивилась навколо. Праворуч. Ліворуч. За спину…

— Ти не мусиш знати, як мене звуть. І я не хочу нічого знати про тебе, крім імені. Зрозумів?

«Невже це я? — здивовано спитав внутрішній голос. — І я справді на ЦЕ піду?!»

— Зрозумів, — діловито сказав Інокентій. — Мій паспорт…

— Не треба… Нічого не треба. Лише скажи — чому ти до мене підійшов? Я ж стара?!

Інокентій раптом почервонів. Вуха спалахнулй, як два рубіни.

У пологовій залі вибиралися на світ по двадцять-тридцять немовлят одночасно. Лікарі в синіх балахонах походжали від столу до столу; оскаженілій від болю Лідці видівся нескінченний людський конвеєр.

— А, тут літня жінка з першими пологами… Сан Саничу, хай Ніна не відходить від п’ятнадцятого столу…

Кожному новонародженому найперше прив’язували на ніжку номер. Щоб не переплутати в такій метушні.

— Хлопчик. Дівчинка. Дівчинка. Хлопчик. Три п’ятдесят. Три двісті. Два дев’ятсот… Ворушіться, ворушіться, за півгодини зміна!

Не встигну за півгодини, подумала знесилена Лідка. Доведеться народжувати між змінами.

Що ж ти там застряг, Андрію?!

Хтось, кого вона від самого початку визначила як хлопчика Андрія, ніби почув її промовлений подумки поклик. Веснянкувата молоденька Ніна — сама на чималенькому місяці вагітності — заметушилась, забігала навколо столу:

— Сан Саничу! Та Сан Саничу ж! П’ятнадцятий… Зашивати треба буде…

Лідка дивилась у стелю. Їй виділась біла поверхня моря, олов’яні тьмаві відблиски, величезний дальфінячий писок із карим здивованим оком…

Не можна під час пологів думати про дальфінів! Погана прикмета!

— Здрастуй, — ласкаво сказала Ніна. — Ох ти й здорове яке хлоп’я…

Лідка заплющила очі.

Доріжка з відблисків.

Доріжка.

Нова весна прийшла на кілька тижнів пізніше, ніж мала. Велетенські пологові будинки потихеньку переобладнувались на звичайні дитячі лікарні, ясла, а то й гуртожитки; дітородний період кінчався. Старша група вже щосили вовтузилась у пісочницях, середня група кривуляла, тримаючись за руки мам