Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис. – К., 1999.

Солдатенко В. Ф. Україна в революційну добу. Історичні есе-хроніки: В 4-х т. – Тт. І—IV. – Харків – Київ, 2008—2010.

Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського (В. Винниченко та М. Шаповал по допомогу до Москви – до Леніна). – Чикаго, 1973.

Українська політична еміграція. 1919—1945. Документи і матеріали. – К., 2008.

Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. – Т. І—IV. – Прага, 1921, 1922.

«Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров'ю»

(Симон Васильович Петлюра)

Майбутній визначний державний, політичний і військовий діяч народився 10(22) травня 1879 р. у сім'ї полтавських міщан Ольги Олександрівни (уродженої Марченко) та Василя Павловича Петлюр. Новонародженому дали не дуже поширене на Полтавщині ім'я Симон. Батько його був їздовим, возив архієрея, і особливих підстав пишатися родоводом у юнака не було. Однак він часто захоплено розповідав ровесникам про козацьке походження своїх дідів та прадідів.

Будучи вихідцем з незаможної та ще й багатодітної родини (7 дітей), Симон здобув досить непогану для того часу освіту. Після закінчення Полтавської бурси, у 1895 р. він вступив до Полтавської духовної семінарії. Окрім нудних архаїчних предметів, передбачених програмою, Симон жваво цікавився історією української культури, добре співав, непогано грав на скрипці, разом з товаришами влаштовував вистави. У 1898 р. юнак увійшов до організованої в семінарії української громади. Спочатку семінариста приваблював анархізм, однак це тривало недовго.

Велике враження для прилучення до когорти борців за незалежну Україну на юнака справив виступ у Полтаві на Шевченківcьких роковинах 19 лютого 1900 р. кумира української молоді М. Міхновського, який відверто закликав українців до безпощадної боротьби проти своїх гнобителів-чужинців, насамперед Москви. Його ідеї національної самостійності України на початку XX століття сприяли створенню Революційної української партії – першої політичної партії на Україні. Петлюра і вступив до неї, став одним з активістів організації РУП у Полтаві.

Звісно, це викликало невдоволення місцевих властей, і в 1901 p. C. Петлюру разом з кількома друзями виключили з Полтавської духовної семінарії. З того часу двері й інших учбових закладів країни виявилися для юнака зачиненими.

У 1902 р. С Петлюра ненадовго переїжджає до Львова, співробітничає там у Літературно-науковому віснику, що редагувався М. Грушевським, а згодом опиняється на Кубані. Спочатку він дає приватні уроки в Катеринодарі, а потім потрапляє до експедиції професора Ф. Щербини, який досліджував історію південних районів тогочасної Росії. Петлюра працював здебільшого над архівними документами Кубанського війська. Це дало змогу ще краще ознайомитися з історією України, зокрема складною і нелегкою долею такого унікального явища, як козаччина. Симон опублікував у місцевих «Областных ведомостях» кілька найяскравіших документів з історії кубанського козацтва. Однак юнак жваво цікавився і поточним політичним життям. Він брав активну участь у роботі Чорноморської вільної громади, що входила до складу РУП. За це у грудні 1903 р. С Петлюра був заарештований і лише в березні наступного року звільнений «на поруки».

Вийшовши на волю, він поїхав спочатку до Києва, а потім перебрався до Львова, де співробітничав у органі РУПу «Селянин».

З вибухом революції 1905 р. С Петлюра помітно активізував політичну діяльність. Після розколу в РУП і утворення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) він бере активну участь у її діяльності, зокрема, працює в друкованому органі новоствореної партії – газеті «Слово», обирається делегатом з'їздів тощо. Не залишаючись довго на одному місці, С. Петлюра в роки першої російської революції працював у Києві, Львові та Петербурзі. В основному займався літературною та видавничою справами, працюючи в журналах «Вільна Україна» та «Україна», в газеті «Рада». У численних публікаціях молодий революціонер продемонстрував своє бачення проблем, формулював власні, хоча подекуди наївні, висновки щодо їх розв'язання, закликав маси на боротьбу за соціальне і національне визволення. Показовою є видана ним у 1906 р. брошура «Добра порада в лиху годину», присвячена розгону царським маніфестом від 6 липня 1906 р. Першої Державної думи. У цій брошурі С. Петлюра заявив: «Коли вже боротись, так боротись треба так, як слід. Царське правительство бореться з нами силою, – проти його сили ми мусимо поставити свою… Тільки той, хто виходить проти свого ворога з тією зброєю, яку має ворог, тільки той може сподіватися, що він не загине, а одержить побіду над ворогом».

С. Петлюра активно боровся проти тих українців, які зрадили свій народ і виступили навіть проти проекту закону в Державній думі щодо викладання української мови в народних школах України. Особливо настирно він боровся проти чорносотенців та членів Київського клубу руських націоналістів, що виник в 1908 р. на чолі з русофобом і ворогом всього українського – журналістом «Киевлянина» А. Савенком. Це знайшло яскраве відображення у статті «Державний ясновидець пан Савенко».

Політика посіла головне місце в діяльності Петлюри, але він був людиною різнобічною, цікавився літературою, живописом, особливо любив театр. У 1907 р. він написав бодай найкращу статтю, присвячену 25-річчю акторської діяльності М. Заньковецької. «Заньковецьку, – писав він на сторінках журналу «Україна», – обрала доля української нації для високої місії: стати самій на сценічне опоетизування страждань українського народу». Петлюра назвав Заньковецьку «історичною фігурою в історії нашого національного відродження».

Лідер тогочасних українських соціал-демократів М. Порш з теплотою говорить про людські якості молодого Симона: «Петлюра був прегарний товариш, певний і вірний у всіх перепетіях змінливої долі. Надзвичайно лагідний супроти кожної людини та толерантний, він не судив легковажно людей за їхні погляди та вчинки. Вдумливо та людяно ставився до особи, що завинила, старався знайти причини та обставини, що злегшували б провину та давали змогу, коли не виправдати, так щонайменше, пробачити. Радів, коли людина сама признавалася у своїх погріхах та щиро верталася на “путь праведну”».

Цікаві враження від спілкування з С. Петлюрою навесні 1907 р. залишились у І. Мазепи, що прибув до Києва як делегат III з'їзду УСДРП. «З Петлюрою я бачився переважно під час конспіративної ночівлі в його помешканні, здається на м. Благовіщенській, недалеко від двірця, – згадував майбутній прем'єр УНР. – Жив він по-студентському в одній кімнаті. В розмовах зо мною більше цікавився питаннями літератури та мистецтва. Особливо його цікавили літературно-критичні статті Луначарського, що друкувалися тоді в різних журналах; на цю тему він говорив з захопленням. Я спостеріг, що в питаннях теоретично-політичних і особливо економічних він не почував себе сильним. Цим я пояснив собі той факт, що в петербурзькій «Вільній Україні» Петлюра вів головний огляд внутрішнього