Читати книгу - "Земля"

Вона потрібувала хворостику. Грошей не мала, аби купити собі з кільканадцять полін, тож ходила ночами, як вони бували ясні, до лісу і збирала хворостик і сухе листя. Листя збирала в мішок і несла його на плечах додому, де заховувала на стріху, а хворостик і сухе гілля рубала собі сама.

Вона була бідна вдовиця, сама одна на світі, й ніхто не дбав про неї. І тої ночі пішла вона в «сусідній» ліс. Ніч була така ясна, та така вже ясна, що мож було розрізнити кожду гіллячку на дереві. А так тихо, що був би почув, як хрущик лізе листячком… Вона збирала листя в мішок.

Воно шелестіло так, тремтячи, або, може, у неї руки так дрижали, що доторкалися чужого добра. Воно шелестіло, тремтячи, неначе говорило до неї: «Тихо, бабо, тихо, хтось може тебе зачути, побережник, а тоді ти пропала…»

І вона заховувалася, як лиш можливо тихо. Нараз зачула вистріл. Як грім, так ударив він у тишину лісу.

– Ой! – зойкнула вона й була б з перестраху впала лицем до землі, але зараз по тім зачула крик за рятунком. Один-одніський голос кричав так страшно рятунку, що її волосся дубом ставало. «Вайльо, вайльо!» Цілий ліс заповнився тим окликом. Се стріляв побережник за злодіями, що крали дрова, – погадала вона собі, а що одного десь ймив, то бив, певно, тепер.

І оскільки її лише старі ноги могли воліктися, зарвала свій мішок із листям і дрібку гілля та й утекла. І чи їй хто повірить? Чим скорше втікала вона, тим голосніше й страшніше розходився крик за порятунком.

– Рятуйте, рятуйте! – не хотіло ніяк умовкати. І чим живіше й щиріше здоганяв її оклик, остільки борше вона утікала. Ніколи в своїм житті не зазнала вона такого страху, як тої ночі. Ніколи, а вона вже була стара жінка. В неї ж волосся біле, як сніг… Їй здавалося, що якби був побережник дав їй тоді лише один поличник, вона була б зараз упала на місці трупом. Вона була, як то порохняве дерево, що лише копнути ногою, а воно розпадається. Без ніякого звуку, само з себе…

І вона втікла.

Як вийшла в поле, загас голос сам зі себе.

Івоніка збив долоні з дикої розпуки.

– Якби ви були завернулися, лелічко, то було б можна його врятувати! – кликнув із несказанним жалем. – Якби ви були завернулися!

– Його душа відчувала чоловіка в поблизькості, і голос біг до вас по порятунок. Господи, Господи! Ви могли врятувати чоловіка від смерті! – обізвався жалісно й побожно, а заразом і з нетаєним докором Петро.

– Видко, вже так Бог хотів, вже так мало бути, аби він умер! – пояснив поважно Онуфрій Лопата. – До чого здався б убійник?

– Коби я була знала, що там діється, – обізвалася знов бабуся, розлучаючи над своєю поведінкою, – я була б від хати до хати ходила та людей скликувала й на рятунок висилала. А так я думала, що то побережник б'є якого злодія, та й утікала, щоб і самій у бійку не попасти. Ой Господи, добрий та великий, прости мені гріхи мої, що я наробила! Що я душі людської не врятувала!

Відтак зголосився один молодий хлопець, ровесник убитого.

– Я мав лише сон, – замітив він, – але я б хотів його розказати.

Дозволили.

– Мені снився небіжчик. Ніби мені десь розказував, що він вояк у малім містечку, в якім ніколи вояків не було, і що його хотів замордувати хтось, для котрого він, Михайло, був завсіди добрий і щирий. «Між жабами хотів він мене життя позбавити, у багні, – ніби оповідав мені, – і коли я боронився та кричав із цілої сили рятунку, він гримав на мене, аби я мовчав. «Замовк би ти на ціле життя твоє, – лаяв мене, – та й таки не відтвориш більше рота». Але я все-таки лишився жовніром і лишуся й загину жовніром!» Відтак узяв ніби десь чорний сердак, загорнувся в нього, перекинув на плечі косу й пішов. Він пішов, а за ним заголосив хтось так жалісно, що я пробудився.

Івоніка глядів на оповідача витріщеним, задеревілим поглядом, і як сей замовк, почав пальцями рити в волоссі.

Він боявся поглянути на кого-небудь із присутніх. Се горе було затяжке… Лише цяпинка, а одне ім'я було б вимовлене, і все пропало. Відчув, як страх виточив йому краплі поту на чоло.

Ціла любов для вмерлого знялася, але заразом, як здавалося, з остраху перейшла вона на одинокого живого. Відітхнувши глибоко, мов відпираючи грудьми камінь, що скотився йому на груди, повів майже блудним поглядом довкола себе. Для його поєдинчої[136], ясної душі, що досі відчувала лише ясно і звикла була до простого й виразного думання, була ся страшна подія щось, що затемнювало ум.

Відчував безвиразний страх і безвиразну любов. Страх і любов до живого, і любов і жаль за вмерлим.

Дарма, що втискалася ненависть в цю просту, велику, гармонійну душу, дарма! Любов була сильніша й перемогла ненависть… Він учепився одного й держався того ціпко.

Все дав Бог. Його судьба була така.

Чому? Звідкіля? Для чого? Над тим не був в силі застановитися саме тепер посеред події, що потрясала всіх.

– Він дуріє! – прошепотів старий Петро до Докії, що якраз надійшла, та вказав на нього.

– Хто б не здурів? – відповіла вона простодушно.

Старий лікар, що опинився на хвилю в тяжкій задумі, підняв голову, і його погляд упав на Саву, що стояв саме проти нього. Він мов прокинувся. Що се було? Хлопець стояв білий як крейда і трясся так сильно на цілім тілі, що його коліна збивалися докупи. Лікар подумав про холеру. В тім часі являлися доволі часто холеричні випадки. Ще недавно, йдучи сюди, виглядав він погідно і спокійно, а нараз така зміна… Перелякано приступив до хлопця.

– Що тобі, хлопче? Болить тебе що?

Хлопець держав обома руками за живіт і, трясучися, мов у пропасниці, вибовтнув:

– Болить.

Лікар почав оглядати його занепокоєно. Всіх погляди звернулися на нього, а Івоніка закаменів на місці. Побілів, і його очі заблищали.

Нараз зігнувся лікар до ніг хлопця, позістаючи в тій позиції кілька секунд. На білих вовняних шароварах хлопцевих відкрив він кілька крапельок крові. Як лід зимна думка майнула йому блискавкою через голову. Він випростувався