Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Треба сказати, що вождь-король Самбутсахве на прощання щедро обдарував Івана. Йому дісталося з півтора десятка різноманітних масок, стільки ж цінних виробів місцевих народних умільців — всілякі персонажі місцевої міфології у вигляді статуеток, вирізьблених і випалених картинок. Подарував і чоловіче вбрання, а дізнавшись за посередництвом англійської мови, що в Івана є мама — ще й довгу жіночу святкову сукню. Ну й коробочку, на дні якої на подушечці лежав маленький, але вельми цінний блакитний діамант.
Іван дякував не надякувався, хоч і не знав, де ту одіж він буде носити.
Пропозиція ж Таумі була такою: Іван переїжджає до неї в Америку, якщо забажає, забере туди й маму. Буде в котромусь з її маєтків садівником чи будь-ким, за бажанням — навіть управителем.
— Дєкую вельми й привельми, — Іван церемонно вклонився. — Дєкую, сестричко. Тико я додому хочу. В Кукурічки. Тамечки вже скоро бульбу треба садити, а перед тим гній розкидати, мама самі не впораються, та й сестрі помогти тре, ну, а садок у нас тоже є, я мамі ще зимою деякі голєчки обіцєв обрізати. Так що, звиняй, сестричко, мені в Кукурічки тре, кров з носом. Радий би до Америки, так ніззя.
Вперше назвав Іван Таумі сестричкою. І справді, почувався до неї так, нібито він тепер неїн брат, а вона — сестра. Ни то що любов минулася, а щось змінилося в Іванові, щось ото тутечки, в Африці цій, де, кажуть, і зими-то полюцької не буває, з ним трапилася. Може, навіть після тої стрічі з Великим Котом. Левом, знав теперки.
А перекладач, бідака, аж упрів, передаючи чудернацьку мову Іванову.
Таумі явно засмутилася, очі пекучі погасли. Та що Іван міг зробити? Він пригадав чувані десь слова про світову скорботу. То що ж, щитай, тепер його світова скорбота — як у Кукурічки назад потрапити. І він таки потрапив. З Лагосу до Каїра, а звідти до Києва. Передали Івана, мов по естафеті, люди Кості Браннікова, коханого російського олігарха Таумі. І з Києва повіз його на великій чорній машині тепер уже один чоловік, отой, менший, з тих двох, що до нього в Кукурічки приїжджали. Тільки не знав Іван про пригоду, що дорогою трапилася. Ну, чоловік, як Іванові валізи — велику й меншу — у машину завантажив, не стримався і до них заглянув. Побачивши маски, присвиснув. Блін, скарби, модні в садибах деяких його знайомих штукенції. То чим він гірший? І валіза полегшала спершу на одну, потім і другу маску. Але ще побачив чоловік оту коробку інкрустовану. Стало цікаво, що ж у ній. Подумав, що брати — то таки занадто, хай і в такого дебіла-імбецила. Але коробка та чогось йому півдороги муляла. І коли десь за Сарнами заснув Іван сумирно та мирно на заднім сидінні, водій Генка спинив машину, вийшов і відчинив багажника. Розчинив і замок на меншій валізі. Ось вона, коробочка. Генка відкрив її і присвиснув. На дні коробочки лежав справжнісінький, вміло огранений діамант. Виблискував манливо, кликав доторкнутися. Що Генка й зробив. Його пальцями пробіг приємний холодок. Мимо проїхала якась довга вантажівка з причепом, і Геннадій мимоволі відсмикнув руку. Озирнувся. Довкола шосейки, точніше, бетонної траси, шумів ліс. Тільки на обрії виросла якась легковушка. Генка дочекався, доки вона проїде мимо. І тоді закрив коробочку. І сунув до кишені куртки, в якій тепер був. Ну навіщо цьому дауну-імбецилу такий скарб у його задрипаних Кукурічках? Кукурічках, ха! Придумають же таку жлобсько-хохляцьку назву тої дерьовні!
«Блін, тепер, може, і своє дєлішко встругнути можна буде, — подумав Геннадій. — Магазинчик там, барчик. А чим я гірший за того всраного Борика-льолика?» — пригадав свого сусіда по під’їзду. Згадав і ювеліра знайомого. Цікаво, на скільки камінчик потягне? А що, як на сотню тисяч зелененьких, а то й дві?
Він сів у джипа. Оглянувся. Іван мирно спав, не підозрюючи про експропріацію, яка щойно сталася. Іванові снився лев, який ішов вулицею їхнього села, підходив до їхніх воріт і стукав об них своїм волохатим лаписьком. Чогось волохатою була в лева лапа, як у ведмедя. Ну, Іван, зачувши той стукіт, левові гостинця виніс — шматок сала з бульбиною в лушпинні та яблуко, хотя й зимове, та велике і соковите. Гамайте, ваша царська лічность-вєлічность. Лев ті лагодзінки прийняв, став хрумати, аж виляски Кукурічками пішли. Потім облизався і сказав чисто людським голосом:
— Дєкую. Тико мені то, Іване, як муха псові, твоє снідання. Принеси-но путньої закусі, знаю, у тебе в коморі півбочки сала, не жмотяйся, ни кого-небудь, Лева, царя, пригощаєш. Та й випити не помішало б, га?
— Ну, сала я тобі принесу, — одказує Іван, — а самогоночки — звиняй, нє. Ми й не гонимо неї, хіба на велике свєто блєшкою розживемося. Ну, щоби так, для годиться, для мами. Та й ти, як уп’єшся, то ще хату нам рознесеш, оно які лапи і мордяка здоровенна.
— Я сумирний, Іване, — каже лев і підморгує, чисто тобі Маринин Женік. — А блєшка мені, як наперсток.
— Добре вже, добре, щося придумаємо, — каже Іван і блаженно уві сні посміхається. Слина у нього з рота тече. Сопе собі в теплій машині на м’якім сидінні.
«Ну, такий і не згадає про якусь там коробочку», — думає Геннадій, котрий саме оглянувся.
Він перекладає коробочку в бардачок. Да, дороги лишилося якийсь сотняк кеме.
Він і довіз Івана до Кукурічок. Од гостювання відмовився й навіть перекусити не захотів. До ночі вернутися тре, сказав. Всього доброго, шановні. Навіть руку Іванові потис. Але вернутися до столиці йому не судилося. На під’їзді до мосту через річку Тетерів машину раптом занесло.
«Блін, чого ж руки не слухаються, — встиг подумати Геннадій. — Дрижать, як в алкоголіка… Що за хирня, блін? Стомився за дорогу чи що?»
Машина стрімко покотилася вниз. Геннадій встиг ще розчинити двері, щоб вистрибнути. Та машина перевернулася й полетіла у воду. Геннадій вдарився головою об переднє скло і таки вилетів назовні. При падінні в ріку з його кишені випала маленька інкрустована коробочка, яку він дорогою, вдосталь намилувавшись діамантом, знову переклав до кишені куртки. І машина, і водій пішли на дно. Не потонула лише коробочка. Зроблена з легкого дерева, вона попливла собі річковою водою. Їй судилося з Тетерева потрапити в Київське водосховище, а потім — далі в Дніпро. Помандрувавши найбільшою українською річкою, коробочка опинилася в Чорному морі, а звідти
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іван і Чорна Пантера», після закриття браузера.