Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Криничар 📚 - Українською

Читати книгу - "Криничар"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Криничар" автора Мирослав Іванович Дочинець. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 77 78 79 ... 94
Перейти на сторінку:
камінь Алтор, на тому камені є муж камінний у тридев'ять колін. Раба Божого і товаришів моїх камінним одягом одягни від востока до заходу, від землі і до небес; від гострої шаблі і меча, від списа крицевого й рогатини, від дротика гартованого й негартованого, від ножа, сокири й гарматного бою; від свинцевих кульок і від влучних самострілів; від усіх стріл, оперених пером орлиним, і лебединим, і гусячим, і журавлиним, і вороновим; від турецьких боїв, від крітських і ляських, і від татарського й калмицького супостата. Святі отці і небесні сили, вбережіть мене, раба Божого. Амінь».

Війна людей їсть, а кров'ю запиває. На уходах ми ховали своїх полеглих в курганах. При дорозі, аби кожен міг уклонитися, копали братню могилу і складали козацькі тіла. Побратими насипали по шапці землі, а далі вже довершували ми, землекопи. Клали хрест, обкладали дерниною, поливали. Трава-ковила впокійно шептала їм останню молитву «Со святими упокой». А чубаті діди сумовито піджартовували: «Чим грішен?» ‒ «Малим родився, п'яним умер, добра не зазнав…» ‒ «Іди, душа, в рай!» Ми, живі, йшли далі напрямки у Волощину, а смарагдовий горбик ще довго тримав очі на долоні голого степу. Слава про себе розкаже…

Запорожці навчили мене й іншому ‒ гендлю. Бо війна живиться кров'ю, а звеселяється грішми. Козак, кажуть, не на те п'є, що є, а на те, що буде. А добра було доста ‒ полишеного втікачами, відбитого в дорозі, відібраного в погромлених містечках. Хто що нахапав зопалу, те й мав на розгупяння. Добре, якщо це були дзвінкі гроші чи самоцвіти, а коли срібні блюда й порцелянові тарелі, чи оздоблена зброя, підсвічники, скриньки, чи хутра, чи дорогі шовки. Куди з ними верхівцеві, що має лише дві сакви на потебні? Козак грішний, та безгрошний, а випити кортить, і закурити, і коня побалувати, і себе прибрати так, щоб аж дзвеніло за тобою.

Я мав у поясі три срібняки, що за роки неторку аж прикипіли до тіла. І таки мусив їх відірвати на громадську нужду. Я був не тільки при грошах, але й мав для обслуги широкий двокінний драбиняк, яким возив реманент. Довелося натягнути над ним циганське шатро. Козаки віддавали мені на збереження свої цінності, а коли їх продавали дукам, мені теж перепадала з того виторгу дещиця. А коли врозуміли, що я вмію продати дорожче, почали покладатися на мене. Були й такі, що силували мені за гріш добуті речі, аби лише спекатися ноші. Накуп ріс, я мусив придбати ще одну гарбу. Навіть пан сотник Граб звертався до моїх послуг за наглої потреби платити за порох і фураж. Позичав я й іншим гроші, неухильно додержуючись Мордкових і Гречинових приписів. Щодалі рідше я копав землю, полковник Варивода відволікав мене на інше.

З тих пір, як я нараяв йому запровадити полкову скарбівню, де збиралася б здобич, що раніше в наскоках марнувалася й нищилася, ‒ він тримав мене при собі, призначив скарбівничим. Тепер козаки те, що не в силах були повезти на двох змінних конях, віддавали до громадської коруни. І в скорім часі всі прихильно зацінили цей почин. З'явилися гроші для «затягу» в курінь добрих гармашів, ковалів і кушнірів. Було з чого й дарунки давати спільникам по раті, було чим винагороджувати за хоробрість і спомагати незаможні родини, що втратили козака-годувальника. Та й гуртовий куліш звідтоді став маснішим, а щерба рибнішою. Завелося й молдавське винце. На щедрих вівсах добріли коні. Чого ще треба степовим лицарям?! Козак не гордун, що підхопить ‒ то в кавдун. У черево тобто. Наслухався я там замашних приповісток.

(До слова сказати: у нас, за Карпатами, перший хліб ‒ крумплі, картопля. А козаки її мало їдять, перед боєм за кілька день зовсім не споживають. «Розварює» ця їда чоловіка, робить в'ялим, крихким. Не те, що риба і крупи, примащені салом і присмачені цибулькою).

Варивода був головатий чоловік, пильнував і сущу день-годину, і забігав у завтра. «Скільки товариства лягло, а скільки ще ляже, доки вичистимо землю від заброд. По селах дітей густо, як трави. Будемо хлопців у п'ятнадцять літ женити, аби рясно козаки родилися. То невеликий хист ‒ рубати шаблею і бути порубаним. І кулі не галушки, ними ситий не будеш. Рук битися ще вистачає, а де кебети набрати, щоб піднімати руїну? Вигубимо жидву і чужорідне панство, де ж тоді своїх розумаків узяти? Таких, як ти, щоб і чуже не випустили, і своє примножували. Щоб людей до землі навернули, до діла, до просвіти. Правду казали: до булави треба голови. І не одної. Ой, не одної. Не буде своїх ‒ знову чужі з'являться. І всіх не зітнемо…»

Як ніж розпечений у солонину, входили ми тоді у волоські терени, женучи перед собою Буджацьку орду. З нами йшли спілкою й молдавани, а вів нас ясночолий гетьман Степан Куницький, невтомний і хитрий, як степовий вовк. Біля Дунаю, при Кіцканах, заскочили ми зненацька татар і, хоч було їх на добру третину більше, на порох розбили й розсіяли їх по солончаках. Полонили тоді старшого над ордою Алігера-пашу, тягинського бея Алі і кількох татарських мурз. А козаків полягла хіба якась нищота.

Ловецький талан підігріває хіть, козацькі сотні рвалися в ногайські володіння. Я йшов порожнем, цінну поклажу спродав маєтним волохам за золото, яке носив при собі. Валки з полковим добром тяглися в ар'єргарді. Ошалілі запорожці пускали за димом магометанські поселення довкола Акермана, тягли на палі їх людність. То не розум їх вів, а кров, що шуміла столітньою ненавистю до ординців. Тепер ми були нагорі, над ними. Час перевернувся, як збита підкова, котру бідний їздець міняє навиворіт: спочатку одна сторона бита, відтак ‒ друга.

Так у гонитві дісталися ми до Чорного моря, легким приступом забрали містечка Ізмаїл та Килію. Старий хан у страху хотів піддітися з п'ятьма тисячами татар до Войська Запорозького, але його відмели. Невзабарі облягли ми щільно Білгород, але взяти його без гармат не вдалося. Там і стали віддихатися, запаморочені перемогами і обтяжені здобиччю. Та ще з іншої притичини, про яку знали тільки я і полковник…

«Славний город Білгород, славний і багатий, ‒ здаля підвертав Варивода. Варив воду словесну, занаджував. ‒ А чи знаєш, де багатство його?» ‒ «За мурами, де ще». ‒ «А не вгадав. Під мурами, братчику, під мурами. Та ще й на нашому боці». ‒ «Як це?» ‒ «А так. Збіглий ногаєць прозрадився, що білгородці, нажахані погромом

1 ... 77 78 79 ... 94
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Криничар», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Криничар"