Читати книгу - "Горить свіча"

4

Останні дні Добриня жив ніби в рожевому тумані. Кохання з Янкою, що спалахнуло з шаленою силою, перевернуло його душу, піднесло над буденністю — до самих небес.

Зовні він залишався таким же спокійним, урівноваженим, як і раніш, хіба що попрохав Василакія, щоб підстриг розрослий чубище, та голився кожен день, чим немало дивував бородатих киян, а в душі відчував якусь могутню силу, що хтозна-звідки взялася, якусь незбагненну радість, несподівану і навіть кощунську для того становища, в якому опинився Київ.

Душа його співала. Так пояснював він сам собі цей дивний стан, що охопив його після випадкової зустрічі з Янкою на валу біля Лядських воріт. Душа його співала від кохання, від усвідомлення того, що і його кохають, від молодої сили, що сповнювала його вщерть, і ще хтозна від чого. Це було більше ніж дивно. Довкола безпощадний ворог, що готується, як лютий хижак, до вирішального стрибка, всі ждуть найгіршого, всюди — страх, відчай, сльози, смерть, а душа його співала і тремтіла від радощів.

Янка! Ось причина того стану. Це юне, прекрасне і вередливе дівча перевернуло його світ, збаламутило розум, загострило до останку його почуття і змусило забути про все, навіть про те страшне, що чигало на них попереду. Такого з ним ще ніколи не було. Кохання до Милани нагадувало, як він це тепер розумів, лише іскру, що вилетіла з-під кресала, а кохання до Янки було подібне сонцю, що не тільки гріло, а могло й спопелити. Таким сильним було воно! А крім того — чистим, цнотливим, невинним, як ранкова роса, але й пекучим, як вогонь.

Може, це сталося тому, думав він, що довго був відірваний від рідного порога, від життя, що неволя так жорстоко гнітила його молоду душу, а тепер, здобувши свободу, душа розпростала крила? Чи, може, в передчутті великої біди доля в останню мить послала йому сонячний промінь щастя? Бо хіба ж не так і в Іллі? Він виніс, пережив те ж, так само несподівано-негадано став вільною людиною, зустрів споріднену душу, яку саме небо послало йому в особі чарівної Маріам, і так же безоглядно кинувся назустріч їй… Спільність доль? Чи ж таке буває? І чим ця спільність завершиться? Смертю? Полоном? Новими муками?

Однак обставини були такі, що зустрічалися вони з Янкою не часто. Добриня вставав рано, а повертався пізно — іноді навіть опівночі, коли всі вже спали. Боячись випадкової стріли, що могла залетіти через вал, бояриня відпускала Янку з дому неохоче — хіба що в церкву. Тому зустрічі їхні були випадкові і короткоплинні, десь на вулиці чи на валу, серед людей, де вони могли перекинутися поглядом та двома-трьома словами. Але й цьому вони були раді. Ті люблячі погляди і ті слова були такі значущі і говорили їм так багато, що їх вистачало до нової зустрічі.

І все ж, живучи в рожевому тумані надій і сподівань, Добриня постійно відчував неясну тривогу і тугу, що гнітили його серце. Кияни були впевненіші за нього у тому, що Батиєві не пощастить здолати могутні київські вали і ввірватися в місто. Він же дуже добре вивчив ворога і знав, що Батий швидше покладе тут половину своїх людей, ніж відступить без перемоги. Що тоді буде з Янкою? З ним? З усім людом київським?..

Перебуваючи ось у такому тривожно-радісному настрої, одного разу, в неділю вечором, він побачив біля Софії Янку. Дівчина не помітила його і швидко завернула у розчинені двері собору. Добриня пішов услід за нею.

У соборі правилася вечірня служба, глухо і грізно рокотали чоловічі баси хору, тьмяно блимали свічки, пахло ладаном і воском.

Янка купила у притворі свічку, запалила її і поміж людьми направилася до ікони Божої Матері. Там, опустившись навколішки та склавши молитовно руки, схилила голову.

Добриня теж купив свічку, пробрався крізь натовп до неї і, непомічений, став поряд.

Янка молилася:

— Мати Божа, Царице Небесна, допоможи йому і захисти його!

Добриня зрозумів, що вона молиться за нього.

Вона гаряче шепотіла свою нехитру, але щиру, що виходила з самого серця, молитву і низько схилялася в поклоні. В соборі було напівтемне, довкола стояло на колінах багато людей, і дівчина не помітила, як хтось опустився поряд з нею.

Лише тоді, коли Добриня запалив свою свічку від її свічки і поставив перед іконою, Янка підвела очі.

— Добрику! Ти?!

Навіть при тьмяному світлі було видно, як здивовано звелися брови, а лице спалахнуло густим рум'янцем.

Добриня потиснув їй холодні руки, шепнув над саме вухо:

— Люба! Ти за нас молилася?

— За тебе!

— Значить, за нас!

Не випускаючи її руки, він підняв голову до ікони і пристрасно повторив її молитву:

— Мати Божа, Царице Небесна, допоможи їй і захисти її! Допоможи їй і захисти її! Допоможи їй і захисти її!

На очах у Янки виступили сльози. Вона з вдячністю і любов'ю дивилася на юнака, і її прекрасне зажурене личко поволі ясніло, світліло, ніби освітлювалося сонцем, ставало якимось неземним, одухотвореним, по-дитячому ніжним, невинним і добрим.

Від надміру радісних почуттів вона міцно стиснула йому руку.

— Любий мій! Наша сьогоднішня молитва, я вірю в це, не лише нас захистить, а й відверне напасть від Києва та киян. У мене таке відчуття нині, ніби ми з тобою щойно обвінчалися!

— І в мене таке відчуття!

Добриня нахилився, ніби в поклоні, і припав устами до її рук. І його тверде, заклопотане лице теж розпогодилося і просвітліло.

Облога затягувалася. Минув жовтень, минуло два тижні падолисту. Наростало загальне напруження, і тривога все більше холодила людські серця. Батий не відступав та й, судячи по тому, як його сотні та тумени ґрунтовно обсіли навколишні пагорби, не думав відступати. А запаси киян все танули і танули. У місті почався справжній голод. Бідняки та люди прийшлі, що втекли до Києва під захист його валів без достатнього запасу харчів, уже голодували. Спочатку на майданах для них варили тричі на день гарячий куліш, потім стали варити двічі — вранці та ввечері, а починаючи з п'ятого тижня облоги, перейшли на одноразове харчування — вранці. Лише для дітей церкви та собори на свій кошт влаштовували вечірні трапези — варили борошняну затірку,