Читати книгу - "Перспективи Української Революції"

і як може з ним в тому конкурувати? Він розпалює імперія-лістичний гін російської нації до такого ступеня, що жодна «серединка» не має значення. Цей імперіялізм можна тільки або повністю заперечувати, поборювати, зламати його в тотальній війні з Росією, або дати йому нестримну волю, як це робить большевизм. Спроби обійти цю альтернативу, вдаряти в большевизм і при тому не дражнити корінного російського імперіялістичного гону — де була й буде політика самообману, фальшивої ставки. Так само нереально рахувати на прихильність, чи бодай невтральність якоїсь частини справжніх комуністів під час війни з большевизмом, де б то не було. Проти всяких внутрішніх конфліктів у комуністичному таборі і проти всяких тактичних намагань західніх держав стоїть усім очевидний факт, що тільки російський большевизм поставив на ноги світовий комунізм, і з його падінням буде припечатана доля комунізму в усьому світі.

Але в політиці західніх держав ця справа трактується цілком інакше. Те, що ми розцінюємо як нереальне, в них уважається за можливе, їх політики дивляться з-зовні на те, що ми бачимо зсередини, розцінюють на підставі йоверховних спостережень і підсуваних їм відомостей, інтепретацій істоти ворога, яку ми знаємо до ґрунту з пережиття.

Політикам Америки й Англії підказує прийняти таку концепцію їхнє бажання знайти найлегший спосіб розправи з большевизмом, — спосіб, який вимагатиме від них менше жертв, витрат, хоча б він і не давав повної розв'язки ситуації, тільки значне її розрядження, зменшення небезпеки. Така постановка політичної війни має бути першою концепцією, — може, якраз вдасться. Якщо ні, то завжди є в резерві остаточна можливість — одверто й безкомпромісово поборювати всі складові елементи большевизму, без уваги на форми і площину їхніх дій. Тобто тотальна політична війна з Росією, з російським імперіялізмом усіх барв і з комунізмом всіх відмін.

Але така боротьба, в оцінці англо-американської політики, буде багато важча, буде більше коштувати жертв, бо ворожий табір, буде тоді більший, міцніший. Тому на цей шлях можна йти в остаточній конечності, коли перший виявиться справді непридатним. А це повинно виявитись аж у війні. Отже, з погляду західніх держав, іде про ступінь ширини й гостроти в постановці політичної війни з СССР, а не про альтернативний вибір між двома протиставними концепціями.

Такого «або-або» Захід справді не добачає; перехід від одного пляну до іншого видається простим, що більше — розвитково послідовним. Зокрема з уваги на політично-моральну мобілізацію західніх народів, яка відбувається не на підставі збереження чи-стости й безкомпромісового відстоювання основних принципів міжнародніх взаємин і вселюдських ідей, тільки шляхом унагляднювання, що всі спроби злагоди й компромісу з большевизмом безуспішні, бо він цього не хоче, а послідовно пре до підбою світу. Щодо ворожого табору їм теж корисніше виглядає звужувати фронт, принаймні на початку. А інші чинники належно не враховуються англо-американською політикою.

Ми вже попередньо вказали, що ця політика має на увазі майже виключно російський народ як діючий фактор, з яким треба рахуватися. Інші сили, зокрема визвольні змагання поневолених Москвою народів, не мають там належного зрозуміння. Ще сяк-так беруть під увагу ті народи, які до другої світової війни мали самостійні держави, а інших трактують, як малозначний, чи невідомий фактор. Коли ж подекуди починають здавати собі справу з того, яким потенціялом е визвольна протибольшевицька боротьба України й інших народів, то уважають його за такий постійно діючий чинник, з яким властиво не треба рахуватися в підбиранню власних плянів, бо він не має вибору — веде свою боротьбу проти Росії й вестиме однаково в кожній ситуації. Тож нашу боротьбу хочуть враховувати як додатковий фактор, якому може було б і доцільно допомогти легким коштом, якщо це не потягає комплікацій на інших відтинках, але за який не треба спеціяльно старатися.

В політиці Америки й Англії ще ніяк не вміщається вимога, щоб у підборі концепції війни з СССР узгляднювати визвольну боротьбу України й інших народів. Якраз навпаки, ця політика нормує своє відношення до наших змагань старанням з'єднати собі симпатії російського народу, рахуючи на його ворожість до комуністичного режиму. Тільки в такому розумінні вона трактує питання вибору між Росією і давно воюючими з нею народами. Тут не будемо доказувати фактами, що західні держави прийняли саме такий підхід до справи. Таких фактів знайде подостатком кожний, хто схоче перевіряти цю тезу.

В політичних починах американських впливових кіл, що є підготовкою воєнної політики, виразно замаркована лінія залицяння до російського імперіялізму некомуністичної маси. Не тільки таким чином, що стараються його не дражнити, зв'язуватися з виразно імперіялістичними, буцім-то протикомуністичними російськими чинниками. Але більше того, є виразні намагання втискати визвольні змагання поневолених Росією народів у російський котел, підводити їх під російську керму, вихолощувати з них основне наставлення проти всякої імперіялістичної Росії та зводити до спільного знаменника з російськими «білими» імперіялістами у фронт тільки проти комуністичного режиму. Про що це свідчить? Незнання справи, нерозуміння справжніх відносин тут ні при чому. Бо навіть при звичайному купецькому підході краще мати справу окремо з двома протиставними собі силами, мати дві ставки та змогу їх «ліцитувати», ніж силоміць зводити їх до купи, щоб мати справу з одним, та ще й дуже сумнівним партнером. Ні, тут американська політика проявляє добре знання факту, що цілий російський народ перейнятий імперіялізмом, а панування над підбитими народами для Росії є найважливішою справою. І друге — ця політика хоче засвідчити, що не має в пляні попирати самостійницькі змагання України й інших народів, тільки хоче бачити їх далі в російських «братніх обіймах». Бо відомо, що росіян не легко переманити на свій бік, в тому нічого не вдіють самі словесні заяви, треба доказових фактів, — добре що є на кому показати.

В пляні такої концепції нам мала б припасти, така роля: якнайсильніше боротися з большевизком, в одному фронті, під рукою того ж «старшого брата» — москаля, тільки проти большевицького режиму, за демократію. Щоб «не розбивати спільного фронту», покищо не треба говорити про державну самостійність, про розподіл Росії. Про це можемо собі думати й говорити «на вушко». А тим часом слово належить росіянам, які будуть говорити про «єдність російських народів». А далі — побачимо. Найперше треба повалити большевизм і здобути собі заслуги.

Це не для нас варено, нема що за ложки братись. Це все вже було, і не один раз. Останньо пробували гітлерівці, на схилі свого куцого «тисячиліття»,[9] набирати нашого брата на таку власівську «концепцію».

Для Росії така лінія політики англо-американців якраз під смак. І то для