Читати книгу - "Долина джерел"

— Прощай, братчику-любчику! — прошепотіла вона, і він побачив що рум’янці на й щоках стали як маки.

— Прощайте, сестрице!— промовив він, уже не бачачи через сльози сестри.

Його взяли під руки й відвели.

— Йди надвір!— сказав йому котрийсь із родичів.

Він не послухав, бо там, надворі, були хмари й жовніри, яких він боявся однаково. Стояв перед вікном, і його очі знову зробилися, наче щілини. Там, далеко попереду, на галяві, густо залитій сонцем, веселій та смарагдовій, побачив він раптом гурт своїх братів та сестер. Стояли, виладнувані за віком, від найбільшого до найменшого, і дивились у бік їхнього обійстя.

— Ні, ні, ні! Нічого, нічо! Зів’яла трохи, зів’яла!..— заговорив чийсь голос.

Тоді він закричав. Дужі руки тримали його, гомонів над ним чужий сипкий голос. Він побачив свічку, що раптом гаряче запалала, запалало все надовкіл.

— Вона трошки заснула! — казав над ним голос.— Най спочине!

Осип рвонувся скільки сили з задушливих рук, але його тримали. Побачив, як плаче брат, плаче, мов дитина, а чийсь сумирний і спокійний голос наче каменя кинув:

— Прощайте душечку, бо ся віддала богу! Лагодьте купання...

Він побачив, як кинулися родичі до тіла, кинувся брат, він кинувся також, всі закричали, він, може, найдужче, мати ридала, плакали тітки й дядьки, хіба що Павлина сиділа в кутку й дивилася перестрашено. І здалося Осипові, що він побачив, як виходить із хати худа, біла костомаха, як ошкірилося страшно її лице; побачив обличчя сестри, що раптом стало гостре, побачив кілька вогників, що попливли на нього, наче язики; заплакала Павлина, розмазуючи сльози по лиці, а на нього ступнув раптом чорним черевиком чорний велетень. Осип упав ниць, опекла його гаряча темрява, і в ній болюще запалало сухе дерево.

Ховали Марію наступного дня. Була вона вбрана в найкращу одіж, волосся їй розпустили, а на голову поклали вінка. Більший вінок оточував усе тіло, і від того сестра начебто купалась у квітах. На полотні, яким була вкрита, поблискували мальовані позліткою хрестики — десь там, у вічності, заступлять їй шлюб. Вже принесено з церкви процесію[4] навколо повно людей, всі говорять притишено, йде й панотець, а коли починає панахиду, люди підносять стіл, геть заставлений поманою: калачами і свічками. Посередині стоїть, деревце, паус[5] і мисочка з трьома калачиками. Деревце обтикане калачиками, сушеними сливками, горіхами й медівниками, і застромлено його в хліб. Вже несуть три газди паус і мисочку з калачиками, а люди розбирають поману: «За помершої Марії душу!», «Най бог прощає душечку...» Йдуть жінки, щоб укласти сестру до труни, знову спалахує плач — Осип дивиться на все це крізь вовняну завісу, у вовняній завісі його мозок та думки. «Давайте тіло з хати!» — каже панотець, бо там коло тіла плач і зойки. «Давайте тіло з хати!» — каже він удруге, і Осип шепоче ці слова й собі. Стукотить молоток, коротко й чітко: тук-тук, бо й цвяхів тільки два; чоловіки підіймають труну, а мати йде замкнути хату. І ось вони всі разом замкнуті в хаті, всі, які лишилися, і всі вони припадають до вікон, аби забути. Осип дивиться туди, де бачив він уявно братів своїх та сестер, бліді тіні хитаються. Дивляться в їхній бік, і до них повільно йде так само бліда й сумовита ще одна. Стає і повертається обличчям сюди. Стоять вони там, виладнувані за віком, і пильно зорять...

— Аби скорше забути!— шепоче Осип, не розуміючи ні слів оцих, ні звичаю. Його сльози пливуть на шибку, плачуть і шибки, і ті шестеро виблідлих постатей. Хлопець раптом струшує головою: що це? В дворі стоять жовніри, і він не тямить, до чого тут жовніри. Врешті, то тільки офіцер, який дивиться на процесію.

— Вже читають євангелію,— каже самими вустами мати, і вони виходять надвір. Віє вітерець, на небі великі купчасті хмари, але це вже не вчорашня мряка. Біля входу на подвір’я так само стоїть офіцер, і Іван повільно простує до нього. Коротко перемовляються, і офіцер неквапно, вряди-годи озираючись, іде геть.

— Що таке? — питає вимученим голосом мати.

— Призначили на постій,— каже Іван і хреститься...

Йде церковна процесія, за нею троє чоловіків з деревцем, паусом та мисочкою з калачиками; йде піп, дяк — за ними пливе на чотирьох парах чоловічих рук домовина. Треба рушати і їм, і вони рушають; в Осипа перед очима й досі вовняна заслона; перед ним свічники і свічки: троє чоловіків, в свічниках по три свічки, і їх також лишилося тільки троє! Осип чує звуки, які деруть йому душу, — голосить мати.

Попереду церква, а тоді й цвинтар, скрізь так чудно пахне воском і так густо плететься барвінок; там двоє грабарів, котрі вже вимостили яму дошками і випили горілки. Їм дадуть ще дві курки, два рушники й одного лева, а тоді вони виконають усе те, на що їх було покликано. Мати, брат, сестра і він кинуть у гріб по грейцеру — за грунт, що забрала яма,— і буде по всьому. Осип навіть злякався цієї думки. Не вірив іще до решти в те, що сталося; навколо висяться гори — боже мій, як мріяв дістатися він до них якнайскоріше! Осип здивовано розглядається. Міг би втекти звідси світ за очі, але його тримають тут: треба стояти й чекати. Подивився