Читати книгу - "Щоденник Майдану та війни"

Згадав я на днях, як на уроках історії в радянській школі проходили ми революцію 1905 року, що почалася з «кривавої неділі» — з розстрілу російськими солдатами хресного ходу до царя. Піп Гапон, якого в підручниках називали провокатором, повів тисячі православних із іконами та корогвами в руках просити милості у царя. Цар відповів кулями. Може, ми й не знаємо всієї правди про ті події, але в підручниках попа Гапона звинувачували в маніпулюванні почуттями безграмотних віруючих і в тому, що він їх повів на вірну смерть.

Ви, напевно, вже здогадалися, чому я згадав про попа Гапона. Точно так, як Гапон, нещодавно головний піп, який сидить у Москві, дав указ підлеглим Московського патріархату відправити, цього разу вже на Київ, тобто до україн­ського президента, два хресні ходи: один зі Сходу, інший — із Заходу. Освіта у цього божого стратега, як мені відразу здалося, військова. Мабуть, тому для більшої впевненості в перемозі та для того, щоб на мапі військово-політичних дій операція мала красивіший вигляд, попросив він вірнопідданих із Одеси відправити на Київ іще один хресний хід — з Півдня. Щоб уже напевно взяти Київ у кліщі та вичавити з нього все, що Москві заманеться. Якщо в старих підручни­ках із геометрії багато завдань починалися словами «З пунк­ту А до пункту Б виїхав потяг...», то легко можу собі уявити осучаснені завдання в якомусь підручнику з вій­ськової геометрії або географії в руках у вихованців російських су­воровських чи кутузовських училищ: «Із пунктів А, В і С в бік пункту К вийшли три колони православних воїнів. Яка колона досягне мети першою, якщо колона з пункту А рухається зі швидкістю... »

Загалом не думаю, що я самотній у своїх побоюваннях щодо мети цієї спланованої за кордоном «православної» операції. Чим ближче підходять люди, які співають «Боже, царя храни», тим сильніше пахне онучами, тим частіше згадується піп Гапон.

Ідуть на Київ три православні воїнства молити про мир і вимагати припинення війни. А в реальності всі ці люди цілком могли б зупинити війну і без озброєного хрестами та іконами походу на Київ! От якби вони на Москву пішли, то, можливо, війна і зупинилася б. Але хто їх у Москву впустить? Щось я не чув ні про один хресний хід, який би почався десь у Костромі й закінчився біля Кремля. Ні, до Москви б вони не дійшли, але все одно могли б зупинити війну! Треба б тільки всім їм узятися за руки і стати уздовж кордону між окупованим Донбасом і Росією. Стати і молитвою та тілом своїм зупинити рух танків, «градів», ешелонів із боєприпасами, антихристів зі зброєю. Все зупинити, щоб ні звідти сюди, ні звідси туди. Звичайно, довелося б у цій ситуації за віру постраждати. Може, навіть і голову скласти. Але ж мир на нашій землі того вартий. За цей мир і так щодня українські солдати і добровольці кров проливають!

А може, все-таки ці три хресні ходи, дійшовши до Києва, з’єднаються та на Схід підуть? Під охорону Божу кордон брати? Всяке може бути! Дива трапляються! Особливо коли людина щиро вірить!

Іноді мені здається, що останніми роками через інше, не технологічне забруднення навколишнього середовища, змінився склад повітря, яким ми дихаємо. Співвідношення кисню та вуглекислого газу, можливо, залишилося майже таким, як було, але додалися до нього еле­менти, що потрапляють до людського мозку та порушують сприйняття світу: страх і терор. Після вчорашнього теракту в Мюнхені я ще сильніше відчув це глобальне «забруднення» повітря. Справа не тільки в тому, що Мюнхен — це дорогá частина моєї особистої географії, місто, до якого я приїжджаю щороку вже два десятки років, місто, в якому я знаю десятки вулиць, кафе і площ. Справа не тільки в тому, що Мюнхен — побратим Києва. Справа в тому, що страх і терор проникають у особисту географію кожного незалежно від того, де він живе: в Китаї чи Еквадорі. Світ, «завдяки» терористам, стає мінним полем, а ті, що живуть у ньому, починають здаватися цим самим терористам азарт­ними гравцями. Азартними тому, що хочуть вижити, хочуть жити по-старому, «по-мирному», незважаючи ні на що. Точно так, як у Києві під час розстрілу снайперами проте­стувальників на Майдані, тисячі неучасників протестів си­діли в кафе, йшли на роботу або планували сімейний відпочинок в офісі турагентства. Карусель життя крутилася, не зупиняючись. Тільки мертві не могли втриматися на її іграшкових конях і оленях.

Але українська революція або турецький військовий путч — це інші трагедії. Їх учасники знали, на що йдуть. А ось коли в п’яту річницю страшного теракту в Норвегії, вчиненого нічим особливо не помітним раніше Андерсом Брейвіком, нічим особливо не помітний виходець з Ірану цілеспрямовано розстрілює дітей у Мюнхені — час і думки зупиняються. В голові сама себе оголошує жалоба, і ти більше не розумієш: як жити далі та в що вірити? У те, що люд­ство рухається до світлого майбутнього? До наукового про­гресу та до фінансової стабільності?

Ні, людству досить мріяти. Перемогти тероризм і повернути на землю мир і спокій — це важливіше за будь-який запуск космічного корабля і цінніше за будь-яке наукове відкриття. Тільки як це зробити тепер, коли розпорошенням терору та страху в світі займаються території, співмірні великим державам? Та й деякі держави, немов їх політики надиìхалися тим же отруєним повітрям, починають поводитись, як терористи?

Кілька днів тому за триста метрів од мого будинку, на сусідній вулиці рано-вранці пролунав вибух. «Так, я його чула!» — сказала мені дружина, коли через годину я дізнався, що вибухнула машина і в ній загинув знайомий журналіст, із яким зовсім недавно ми вечеряли за одним столом. Потім в інтернеті з’явилися записи з камер відеоспостереження, на яких видно, яким маршрутом двоє — він і вона — з бомбою в сумці йшли до його припаркованої на вулиці машині. На цих кадрах я побачив сусідній будинок і зрозумів, що вони проходили і повз мій будинок, повз нас, повз наше життя.

Терор поступово стає наукою. Його можна вже розділяти на спонтанний і організований, на цілеспрямований і «сліпий», на «точковий»