Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

Карпо, перевтішившись заздалегідь, не міг відкласти на завтра того півника, який, здавалось, просився на своє місце, отож, обв’язавшись шнурівкою, закріпив драбинку тиблями над балконом і поліз уже в сутінках нагору. Ніжку флюгера поставив рогаткою на коньок і затис її обценьками-кліщами. Потім, трохи випочивши, прибив двома цвяхами половину рогатки зоднобіч і двома – здругобіч. Ліз донизу з почуттям добре виконаної роботи, приворожено вдивляючись на флюгерок, аж раптом сприснула із тибля драбинка, мелькнув зірками світ в очах, несамовито вдарили у спину перила балкону, вистрелила жахливим болем нога і, задихаючись від болю, Карпо легко поплив у ніч, втративши свідомість…

Як опритомнів, відчув, що на тілі немає місця, яке б не боліло до запаморочення, що ніг зовсім не чує, що рот повен якоїсь солоної рідини, що під ним ніби калюжа. У скронях, розколюючи голову, дзвенів домашній відремонтований ним стінний годинник: “Вжить-вжить! Вжить-вжить”, а йому в унісон у грудях бухкало серце: “Бух-бух! Бух-бух!”.

– Лю-ди-и!.. Лю-ди-и!.. Лю-ди-и! – спробував він голосно кричати в ніч, та голосу свого не почув і знову втратив свідомість, попливши у блаженство…

Дуже нескоро, вже глупої ночі, приїхали по нього підводою Ганна із Тодосем та братом Пилипом, покликані старшим сином, який, на щастя, почув Карпові вигуки, розшукуючи його на прохання матері. Карпо прийшов до тями, як його тягли з балкону всередину млина, і знову знепритомнів, як уже несли на драбині до підводи. Під ранок Пилип привів у хату костоправа, і той, стікаючи потом, до дня в’язав, бандажував і шнурував непритомного Карпа. Отямився він, як костоправа вже не було, стогоном і схлипом повернувши собі свідомість…

Отак простора Карпова хата зробилася, як казала Оксана, “лунким шпиталем”: не лише обидва Янчукові хлопчаки лежали колодами в другій хаті, - причому на Петрусеве вижиття від тифу надії було мало, - а й сам він з переломаними ногою, рукою і ребром та з вивихом плеча при великій втраті крові був ніби й не жильцем.

Господарство лягло на плечі Тодося і особливо Ганни, що мусіла влізти в борги, щоб прогодувати свою “артіль”, а особливо хворих. Окрім зовиці Оксани, рятунком для Ганни стали Леся Яремівна, сестра Килина і Варвара Хорунжа, що передавала їй гроші. За роботами, що їх брала в міщан і селян, Ганна тепер хто-зна чи й спала, правда, діти, як могли, допомагали їй…

Одного ранку, як Карпо, розіп’ятий бандажами, потиху стогнав, не маючи права ні вдихнути глибоко, ні поворухнутися, Домашка занесла до хати повістку, знайдену в поштовій скриньці, де говорилося, щоб Янчук обов’язково з’явився у райвідділ ДПУ на десяту годину. Карпа обурили і сам факт виклику, і не вказана його причина. Він про себе лаяв ДПУ за свавілля, навіть не здогадуючись, чого від нього хочуть…

По обіді заґвалтував і задзвенів цепом Рябко, і до хати зайшов гурт депеушників. Карпо упізнав між ними лише Брайка та Бергавінова, а про решту дізнався лише потім із протоколу. По їх пісних лицях було видно, що вони прийшли заарештувати його за неявку, але побачивши його розіп’ятим, а хату голою, повели протокольний допит про ніби ним приховані соборні гроші. Дарма Карпо доказував, що протодиякон Микита Майба здав усю готівку до останнього шага державі, що такий податок непомірний для церкви і прохожан, слідчі записали в протокол своє, а саме: Карпо Янчук, повернувшись із війни, подружився із протоотцем Онопрієм Пріхном і протодияконом Микитою Майбою, що втрьох вони налагодили зв’язки з холодноярцями і підтримували банду кіньми, продуктами та церковними грошима,  що брали активну участь в організації лекції боротьбіста Більського, що зірвали фінансово-податковий план району, сховавши значну суму церковних грошей.

Марним було Карпове твердження, що “дані” ДПУ висмоктані з брудного пальця і що їх маячню він не підписуватиме. Спершу його умовляли, потім залякували і врешті Бергавінов, зглянувшись із рештою, скінчив словами: “Ну що ж… Ти не лише владу Рад ігноруєш, а й нас на службі зневажаєш, то доведеться тебе арештувати і доставити в окружком.”

–  Як же ви мене арештуєте, коли мені і порухнутися зась?! – після довгої мовчанки обізвався Карпо. – Нещодавно ви мене обвинувачували безпідставно й свавільно у виготовленні і розклеюванні листівок, тепер у зв’язках із холодноярською бандою і саботажі, а завтра ж у чому? – спитав він, важко дихаючи. – А де ви були, як ми за радвладу проливали кров на фронтах? В моїм понятті, ви є контра, рівної якій не траплялося мені за всю війну! Ви куди гірші за жандармів, які знищили мого батька!

– Ти, знай, що говорити, саботажнику! – нагримав на Карпа Орлов. – Не за нашу радвладу багато з вас проливали кров, а за свою, і ми це тобі докажемо!

– Звідки ви і чиї ви, коршуни?! Де ви в нас узялися? Хто вас прислав до нас богувати? – кипів Карпо гнівом. – Не підете геть зараз же, буду писати самому Менжинському і не вірю, що він вас не поспдить, як контру. Ідіть геть! Бачити вас не маю сил, пройдисвіти! В нас ще не воєнний комунізм!..

– Ти ще пошкодуєш, саботажнику, - прошипів зміїно Симорозов і пішов з хати за старшим, не закривши дверей.

Петрик з Грицем зі своїх ліжок чули всю оту розмову, не пропустили жодного сказаного слова. Петрик по голосу пізнав Бергавінова, і Гриць заздрив його обізнаності. Обидва ще чули, як до батька повернулися мати і сестри зі Степанком, як порався у дворі Тодось, напуваючи коней, як врешті оббіг подвір’я з гавкотом відв’язаний на ніч Рябко. Принесену матір’ю молочну затірку на вечерю обидва відмовилися їсти, і Ганна, лишивши для Петрика мокрого рушника на випадок гарячки, вийшла з кімнати разом зі світлом.

Гриць спробував заговорити з братом, але той мовчав, дихаючи