Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

часто і зі стогоном, тож довелося навикло вслухатися в ніч, що у квадратику вікна загорялася зорями. Затихання міста, дзвони діда Квача з каланчі, сюркоти коників і скрекоти жабокрячок, вештання Тодося і матері, скрип колиски були такими усталеними для нього у неймовірно довгі безсонні ночі останніх двох років. Як правило, засипав він аж під ранок, як сходив місяць, у кватирку дихала прохолода і починали горланити півні, ніби згукуючись між собою по всьому місту… “А тато наші молодчина, що вигнали депеушників з хати,” – втішливо присипляв хворий подію… Секція 5.
Грім у кутику раю

Хоч часу і не так багато пройшло по падінні з млина, та Карпові він здавався цілою вічністю, адже лежав обандажованою колодою, катований гирями на блочках-коліщатах, які розтягували йому ногу. Вже пропіпіцяли синички зі своїми другими вивідками, прокукукали зозулі вслід літові, прощебетали йому ж ластівки, підняли клекотом у голубе небо чорногузи своїх лелечат і повели їх ключами у вирій, відспівали свої журби на яворах і ясенах горлиці, хоч і стояла ще на диво тепла і світла осінь надворі. Нарешті Карпо зміг, шкутильгаючи на милицях, побачити у вікні білий світ, а якоїсь неділі – вийти при допомозі побратимів навіть на ґанок.

Крутилося обертом в очах, миготіло й мерехтіло метеликами подвір’я і підсоння, але радість та надія верталися до нього. Сидів тихо, спершись до стіни, і обмацував нарости на переломах: і на ключиці, і на ребрині, і на гомілці. Боліло ще плече, напівнімою була нога, але вже поверталася віра, міцніла надія, роїлися задуми й наміри знову кинутися в господарювання і цілу гору робіт, які нетерпеливо чекали рук і сили. Все перетерпів Карпо, а ось до прогуляного часу терпцю в собі не знаходив, а найпаче тоді, як відступали від нього фізичні болі, замінюючись душевними. Адже скільки і якої роботи за час лежання він міг би зробити! Голо ж і порожньо в хаті, хоч по-дитячому коліщата коти в ній! Від усвідомлення нужди він не дякував Богові за те, що лишився і на цей раз живим, а, помолившись, нарікав, бо не віддаються вчасно борги, як зобов’язувався, ні Шимонові, ні Гершкові, ні Ликері. Вони, правда, як люди порядні, відстрочили йому платню, але Карпові було від того не легше, бо виявився неслівним перед кредиторами.

- Не зважай ти на оті реноме і опінію, Карпе, - докоряв йому побратим Левко, що любив висловлюватися високоштильно, – а дякуй Богові, що живий і, кхе-кхе-кхе, будеш іще й при здоров’ї. Ти, як малюк, все хочеш знаскоку, зопалу, зразу, а воно хтозна куди йде в нас.

- Хіба не ти казав про обов’язкові слівність і надійність?..

- Казав-казав… До тебе те, як із хреста знятого, кхе-кхе-кхе, стосунку не має, - сердився побратим. – Тепер і чесність нашу та трудолюбство за ніпочім мають!...

Були й утіхи в Карпа. Слава Богу, крутився до вітру крилами млин, і тепер Тодось, що мимоволі став мірошником, майже щодня ввечері приносив додому чи крупи або пшона корячок, чи трохи обметиці а то й борошна, і родина мала не лише хліб або перепічку до юшки, кваші чи борщу, для коней – підміс до полови, а й дещо на обмін для хворих – аж темний світ Ганні розвиднівся! 

Але коли Тодось об’явив прихожанам Карпове рішення про те, що мірчука можна й не давати, як хто бідний чи не може, одразу поменшали Тодосеві приноси, а сусіди-млинарі стали нарікати, що Карпо зневажив прадавній звичай, навіть приходили умовляти його вдома..

Та Карпо не поступився своїм рішенням, Лесю Яремівну попросив написати на дошці фарбами: ”Мірчук береться лише за бажанням помольників!” і наказав Тодосеві прибити отой напис на самому видному місці при вході до млина. Кількість помольників в результаті потроїлась, Тодосеві приноси не дуже й зменшились. Ганна на позичені в Килини гроші купила порося та два десятки чималий весняних курчат.

- Приніс небагато, - виправдовувався Тодось. – А дядько Ілько знову сварився.

- Вистачить із нас, сину, - заспокоював батько хлопця. – Хай казяться, як їм так пече, - мав на увазі Ілька й Панаса. – Чи добре ти затягнув гальма? Чи зав’язав так, як я тебе вчив? – турбувався. – Будь уважним, бо буря може рознести млина, якщо кватирок не знімеш, ідучи додому.

- І гальма затягнув, і кватирки познімав та поскладав під слупчиками, і глицями заклав, як наказували, - випереджав Тодось наступні батькові запитання.

- Ну, гаразд-гаразд, молодець, мірошнику! – додавав задоволено згодом і шептав, христячись, казання із Псалтиря: “Сховаєш лице твоє – соромляться, візьмеш від них дух – вмирають і у свій прах вертаються. Пошлеш дух твій – створюються і поновлюють вид землі.” - Хай буде Богові слава навіки!

Втішався Карпо відвідинами побратимів чи Кузьми Сидоровича, особливо, як почав поправлятися й оклигувати.

- А-а-а, заходьте-заходьте. Радо чекаю! – говорив він Левкові, Явдокимові, Антонові Бондаренкові та Таранові, коли ті переступали поріг хати. – Прошу сідати і розповідати, що воно і як там, - обрадувано запрошував гостей, відірваний від світу. І коли при здоров’ї він часто гостями обтяжувався, бо вони йому заважали робити задумане, то тепер навпаки, намагався затримати їх якомога довше коло себе, щоб почути щось нове.

Одного разу Левко оповістив Карпа, що його викликали в штаб ДПУ і допитували і за Тарана, і за Карпа та Пилипа, і за Явдокима та Антона Бондаренка. Перериваючи оповідь кашлем, надовго замовкаючи, Левко лайливо згадав Довгалевича і Дзендзю, що були послані Петлюрою до Богунського полку для його переманювання на бік Народної Республіки.

- То ще, Левку, питання, чи вони були послані Петлюрою до Щорса, чи Щорсом до Петлюри, бо в нас і така чутка була, - згадав Карпо свою розмову з комісаром. – А що до штабістів, то вони були і в мене з допитом, - розповів він побратимові про непроханих гостей.

- Уже не Ради в нас, а райвиконком в особі