Читати книгу - "Брама"

і побачить, то обов’яз­ково повернеться й розповість. Якщо зможе. Але навряд. Можливо, ви зможете до неї наблизитися, зчитати потрібну інформацію та повернутися. Ну й отримати… та, Господи, мільйон доларів точно одержете. Дивіться, якщо ви зможете дістатись посадкового модуля, запустити основну масу корабля назад, гальмуючи, то, можливо, зможете розвинути додаткову швидкість і вирватися. Це буде непросто, але реально, якщо ви зробите все правильно. Куди полетите? Ви не зможете повернутися додому в посадковому модулі. А по-іншому у вас не вийде, оскільки посадковий модуль має недостатню масу, щоб звільнити вас. Бачу, старому Бобові не дуже подобається ця дискусія, тому перейдімо до об’єктів планетарного типу й пилових хмар.

Брама нагадує клуб за інтересами, у якому ніхто не знає, скільки його членів зараз перебувають у місті. Луїза Форенд полетіла; її чоловік, Сесс, терпляче ніс вахту, чекаючи на неї чи на другу доньку, щоб знову вирушити в рейс. Він допоміг мені перебратися назад до своєї кімнати, у якій тимчасово проживали три угорки, які згодом вилетіли у рейс на тримісному кораблі. Переїзд не забрав багато сили: я ж нічого не мав, окрім того, що придбав у буфеті.

Лиш одне не змінювалося — Шикі Бакін, який завжди поводився привітно і взагалі завжди був на місці. Я запитав його, чи чути щось за Клару. Він відповів заперечно.

— Робе, тобі треба знову вирушити в рейс, — агітував Шикі. — Більше тобі нічого не залишається.

— Так.

Я не сперечався; поза сумнівом, він мав рацію. Можливо, й зроблю це… Я сказав:

— Я хотів би припинити бути таким боягузом, Шикі. Я просто не знаю, як змусити себе сісти у корабель. Мені бракує сміливості провести сто днів під загрозою смерті.

Шикі захихотів, зістрибнув із тумбочки й поплескав мене по плечу.

— Тобі не потрібна велика сміливість, — промовив він, злітаючи назад на тумбочку. — Це треба лише впродовж одного дня, щоби просто сісти у корабель і вирушити в політ. А після цього сміливість уже не потрібна, бо ти все одно не маєш вибору.

— Гадаю, я зміг би, — відповів я, — якби теорія Мєчнікова про коди кольорів себе виправдала. Однак екіпажі поверталися мертві з деяких таких «безпечних» рейсів.

— Робе, то просто статистика. Рівень безпеки й успіху дійсно зріс. Так, не набагато, але зріс.

— А мертві залишаються мертвими, — наполягав я. — Утім, напевне, слід знову поговорити з Мєчніковим.

Шикі здивовано глипнув на мене і повідомив:

— Він у рейсі.

— А коли вилетів?

— Приблизно тоді, коли й ти. Я гадав, ти знаєш.

Я вже й забув.

— Сподіваюся, він знайшов ту золоту жилу, яку шукав.

Шикі почухав підборіддя своїм плечем, тримаючи рівновагу за допомогою лінивих помахів крилами. Потім він зістрибнув із тумбочки і полетів до п’єзофона.

— Так, — сказав він, натискаючи кнопки. На екрані з’яви­лася панель із локаторами. — Рейс 88-173, — прочитав Шикі. — Бонус — 150 000 доларів. Негусто, правда?

— Я гадав, він полетить заради чогось більшого.

— Ну, — відповів Шикі, читаючи, — він його не знайшов. Тут написано, що він повернувся вчора пізно вночі.

Оскільки Мєчніков наполовину пообіцяв, що поділиться зі мною своїми знаннями, було доцільно поговорити з ним. Утім, я був не такий розважливий, а лише перевірив, що він повернувся з якимись знахідками, але окрім премії, нічим не міг похвалитися. Тому я так і не зустрівся з ним.

Насправді я обмаль робив тоді, а просто тинявся Брамою.

Брама — не найбільш підходяще місце у Всесвіті, щоб жити, та я знайшов, до чого взятися. Тут було цікавіше, аніж на харчових шахтах. Кожна година наближала звіт інженера, але я зміг не думати про нього постійно.

Я випивав у «Блакитному пеклі», знайомився з туристами, членами екіпажів із крейсерів, які навідувалися до Брами, проспекторами, котрі повернулися, новачками, що постійно прибували зі спекотних планет. Здається, шукав собі нову Клару, але ніхто не траплявся.

Я перечитував свої листи, які писав на своєму шляху назад із Брами-2, а відтак порвав їх. Натомість я написав дурнувату коротку записку з вибаченнями та освідченням у коханні, а потім відніс її до радіорубки, щоб надіслати на Венеру. Проте Клари там не було. Я забув, що переміщення орбітами Гомана — це дуже повільна справа. У відділі реєстрації польотів її зореліт швидко знайшли; то був прямокутний орбітальний літальний апарат, який увесь час стикував апарати з трикутним крилом для міжпланетних польотів у площині екліптики. Згідно із записами, Кларин корабель стикувався з вантажним кораблем, який прямував на Марс, а потім з лайнером, придатним для великих перевантажень, що летів на Венеру; ймовірно, вона пересіла на котресь із суден, але я не знав, на яке саме. Жоден із тих кораблів за місяць не встиг дістатися пункту призначення.

Я відправив копії на обидва кораблі, але ніхто не відповів.

Я ледь не знайшов собі дівчину в особі третього каноніра з бразильського крейсера. Нас познайомив Френсі Херейра.

— Це Сьюзі, моя кузина, — сказав Френсі під час знайомства; пізніше він повідомив мені особисто: — Хочу сповістити, Робе, що я не маю родинних почуттів до двоюрідних братів та сестер.

Члени усіх екіпажів час від часу діставали відпустку до Брами. Як я вже казав, тут не Вайкікі й не Канни, але краще, аніж голий кістяк бойового судна. Сьюзі Херейра була дуже юною. Вона сказала, що їй дев’ятнадцять. Служити на бразильських кораблях можна від сімнадцяти років, але вона й на те не виглядала. Вона погано розмовляла англійською, але щоб разом випивати в «Блакитному пеклі», цього було досить, а коли ми опинились у ліжкові, виявилося, що наші тіла говорять краще за слова.