Читати книгу - "Коли повертається веселка"

– Стійте! – крикнув Караваєв. – Тетяно, плюньте на Романових батьків, Дмитро буде жити зі мною після… – Він хотів сказати «після вашої смерті», але вчасно замовк.

– З вами? А чому не з батьком?

– Тетяно, давайте не зараз. – Щока Караваєва почала смикатись. – Зараз я прошу не налаштовувати сина проти мене, будь ласка. У мене немає дітей, і я зроблю для нього все, що зможу. За цих кілька днів він став для мене… рідним.

Таня мовчки ковзнула поглядом по кімнаті. Кілька хвилин вона дивилась кудись крізь голову Тіка, а потім здригнулась і, немов прокинувшись, попрямувала до скляної шафи з колекцією.

– Я знаю цю рушницю. – Вона тицьнула пальцем в екземпляр, приклад якого був оздоблений карбованим візерунком. – Я бачила її в Градні, вона висіла на плечі чоловіка… ось цього чоловіка! – Вона показала на фото на стіні поряд із шафою. – Ось! – радісно вигукнула вона. – Спитайте в нього, він показав мені будинок Максима Роя. Так, це точно він, з ним ще була колі, з темними підпалинами.

– Цього не може бути. Цей чоловік і є Максим Рій, мій батько. Він помер п’ять років тому.

Таня похитнулась. Тік устиг підхопити її та підвів до дивана.

– Тетяно, я розумію… Пухлина в голові – справа серйозна: різні там ґлюки, голоси. Я одного разу так накурився, що бігав за деревами, а вони наче з води були зроблені, ось такі були ґлюки.

– Відведіть мене до авто… – Таня ледве вимовляла слова. – Мені треба в лікарню… Мене будуть шукати…

– У такому стані не можна за кермо. Жора вас відвезе.

Таня відкинулась на спинку дивана і нерухомим поглядом втупилась у стелю… Тік вибіг із кабінету і закричав:

– Жоро, сюди!

Той прибіг майже миттєво. За ним і Дмитро.

– Що з мамою? – запитав він.

– Шо-шо! Хвора вона, ось і все! Давайте її в «хаммер». Жора, відвезеш її в лікарню.

– Я теж поїду, – тремтячим голосом сказав Дмитро.

– Добре, і я з вами, щоб там проблем не було.

По дорозі до авто Таня зовсім обм’якла і повисла на руках у Жори.

– Шефе, здається, вона того…

– Мамо! – закричав Дмитро і схопив її за руку.

Але Таня не реагувала, хоча очі досі були розплющені.

Тік узяв її за зап’ястя, намацав пульс:

– Здається, все нормально.

– Вона знепритомніла? – налякано запитав син.

– Не думаю, вона б очі заплющила.

– Шефе, вона тримається за мене, – сказав Жора. – Отже, притомна.

– Швидко в лікарню! – Тік відчинив двері «хаммера».

Йому було справді шкода Таню.

Медсестра вийшла з палати і зиркнула на Караваєва та Дмитра:

– Ви її родичі?

– Це моя мама, – сказав Дмитро.

– Отож, схожий…

– А я його дід, – сказав Тік.

– Що з мамою?

– Зараз прийде її лікар, він усе вам розкаже. А поки що можете посидіти в холі.

Дивлячись на двері палати, Дмитро вагався.

– Пішли, – сказав Тік. – Чого тут стояти?

– Я хочу її бачити.

– І що? Вона ж нічого не розуміє зараз.

– Я хочу її бачити. – Із цими словами хлопець пішов до палати.

Медсестра спробувала зупинити його, але він відхилився і відчинив двері.

– Мамо, – мовив Дмитро, зупинившись біля ліжка, – вибач мені, будь ласка. Я не хочу, щоб ти помирала. – Хлопець повернувся до медсестри. – Якщо їй потрібна кров, візьміть мою, в мене така ж група. Або якщо ще щось потрібно, скажіть. – Він узяв Таню за руку. – Мамо, вибач мені.

Караваєв підійшов до нього:

– Дмитре, пішли.

Медсестра потопталась на місці, сказала, що дає їм п’ять хвилин, і зникла.

Дмитро мовчки дивився на нерухоме мамине обличчя, а потім почав говорити. Він говорив про горобчика із синьою плямкою, який прилітав на їхню лоджію, про те, як мама питала: «Він справді має синю плямку?» – «Так, – відповідав він, – немов його хтось синькою вимазав. Я обов’язково тобі його покажу. Горобці дуже цікаві істоти, вони мають свою мову. Вони сидять мовчки, допоки хтось із них щось не скаже, і тоді вся зграя здіймає неймовірний гамір». Він так і не показав горобця мамі.

Дмитро розповідав про свою дівчину, про те, що сумує за мамою, за її