Читати книгу - "Ходіння по муках"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зараз, на койці, бачачи Дашине лице і не вдовольняючий цим видінням, Іван Ілліч, також перший раз у житті, відчув глибочезну радість, захват від того, що Даша любить його, — того, у кого великі й гарні руки.
Приїхавши в Петербург, Іван Ілліч того ж дня з’явився на Балтійський завод і був зарахований у майстерні на нічну зміну.
На заводі багато що змінилося за ці три роки: робітників збільшилось утроє, частина була молодих, частина — переведені з Уралу або з західних міст, частину взято з діючої армії. Робітники читали газети, лаяли війну, царя, царицю, Распутіна і генералів, були злі і всі певні, що після війни «вдарить революція».
Особливо злі були всі на те, що в міських пекарнях до хліба почали домішувати потеруху, і на те, що на базарах по кілька днів іноді не бувало м’яса, а як бувало — то смердюче; картоплю привозили мерзлу, цукор — з гряззю, і до того ж — продукти всі подорожчали, а крамарі, скоробагатьки і спекулянти, які нажилися на поставках, платили в цей час по п’ятдесят карбованців за коробку цукерок, по сотні за пляшку шампанського і слухати не хотіли, щоб замирятися з німцем.
Іван Ілліч одержав на влаштування особистих справ триденну відпустку і весь цей час бігав по місту, шукаючи квартиру. Він передивився десятки будинків, — йому ніщо не подобалось. Але в останній день він знайшов саме те, що уявлялось йому тоді в вагоні: п’ять невеликих кімнат з чисто вимитими вікнами на захід. Квартира ця, в кінці Кам’яноострівського, була дорогувата для Івана Ілліча, але він її зараз же найняв і написав про це Даші.
На четверту ніч він поїхав на завод. На чорному від вугільної грязі дворі світились на високих стовпах ліхтарі. Дим з труб вогкістю і вітром збивало до землі, жовтуватим і задушливим чадом було насичене повітря. Крізь напівкруглі величезні й запорошені вікна заводських корпусів було видно, як крутились незліченні шківи й паси трансмісій, рухались чавунні станини верстатів, свердлячи, стружачи, обточуючи сталь і бронзу. Крутились вертикальні диски штампувальних машин. Угорі бігали, злітали в темряву каретки підіймальних кранів. Рожевим і білим світлом палахкотіли горна. Потрясаючи землю ударами, ходила гігантська хрестовина парового молота. З низьких труб виривались у темряву сірого неба стовпи полум’я. Людські постаті рухались серед цього скреготу, гуркоту верстатів…
Іван Ілліч увійшов у майстерню, де працювали преси, формуючи шрапнельні стакани. Інженер Струков, давній знайомий, повів його по майстерні, пояснюючи деякі невідомі Телєгіну особливості роботи. Потім увійшов з ним у дощану конторку в кутку майстерні, де показав книги, відомості, передав ключі і, надягаючи пальто, сказав:
— Майстерня дає двадцять три проценти браку, цієї цифри ви і тримайтесь.
У його словах і в тому, як він здавав майстерню, Іван Ілліч відчув байдужість до справи, а Струков, яким він його знав раніш, був чудовий інженер і гаряча людина. Від цього йому стало прикро, він спитав:
— Знизити процент браку, ви гадаєте, неможливо?
Струков, позіхаючи, похитав головою, насунув глибоко на нечесану голову кашкета і вернувся з Іваном Іллічем до верстатів:
— Плюньте, голубе. Хіба вам не однаково, — ну, на двадцять три проценти вб’ємо менше німців на фронті. До того ж нічого вдіяти не можна — верстати спрацювались, ну їх к чорту!
Він спинився коло преса. Старий коротконогий робітник у шкіряному фартусі поставив під штамп розпечену болванку, рама опустилась, стрижень штампа увігнався, як у масло, в рожеву сталь, майнуло полум’я, рама піднялась, і на долівку упав шрапнельний стакан. І зараз же старичок підніс нову болванку. Другий, молодий високий робітник з чорними вусиками, порався біля горна. Струков, звертаючись до старого, сказав:
— Що, Рубльов, стаканчики, бач, з брачком?
Старий усміхнувся, хитнув убік ріденькою борідкою і хитро, щілинками очей, скоса глянув на Телєгіна.
— Це правда, що з брачком. Бачите, як вона працює? — Він поклав руку на зелений від жиру стовпчик, по якому сковзала рама преса. — Вона дрижати починає. Це чортовиння викинути б давно пора.
Молодий робітник біля горна, син Івана Рубльова, Васька, засміявся:
— Багато б треба звідси повикидати. Заіржавіла машина.
— Ну, ти, Василю, не дуже, — сказав Струков весело.
— Ото ж бо, що не дуже. — Васька труснув кучерявою головою, і худе, трохи вилицювате обличчя його, з чорними вусиками і злими, пильними очима, вишкірилось злісно й самовпевнено.
— Найкращі робітники в майстерні, — відходячи, неголосно сказав Струков Івану Іллічу. — Прощавайте. Сьогодні їду в «Червоні бубонці». Ніколи там не бували? Чудовий шинок, і вино дають.
Телєгін з цікавістю почав придивлятись до батька й сина Рубльових. Його вразила тоді в розмові майже умовна мова слів, усмішок і поглядів, якими обмінявся з ними Струков, і те, як вони втрьох наче випробовували Телєгіна: наш він чи ворог? З особливої легкості, з якою в наступні дні Рубльови заходили з ним у розмову, він зрозумів, що він — «наш».
Це «наш» стосувалось, мабуть, навіть і не політичних поглядів Івана Ілліча, які були у нього непродуманими й невиразними, а скорше того почуття довір’я, що виникало в кожного у його присутності: він нічого особливого не говорив і не робив, але було ясно, що це чесна людина, добра людина, наскрізь ясна, своя.
У нічні чергування Іван Ілліч часто, підходячи до Рубльових, слухав, як батько й син починали сперечатись.
Васька Рубльов був начитаний і тільки й міг говорити, що про класову боротьбу та про диктатуру пролетаріату, причому висловлювався книжно і спритно. Іван Рубльов був старообрядець, хитрий, зовсім не богобоязливий старичок. Він говорив часом:
— У нас, в Пермських лісах, по скитах, у книгах усе написано: і ця сама війна, і яка од війни буде
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ходіння по муках», після закриття браузера.