Читати книгу - "Слідами вигнанця"

class="book">Павел хитнув головою. Капоко взяв найкращий горіх і здер його волокнисту зелену оболонку. Шкаралупину розколов каменюкою й вилив молоко в дерев'яний полумисок. Потім дістав з торбини гостру довгасту черепашку і вправно вистругав нею м'якуш горіха у молоко. В полумиску утворилась густа біла каша. Тепер добре вичищені стулки кокосової шкаралупини могли правити за чудові мисочки, а черепашка — за ложку. Капоко порався швидко й моторно, неначе орудував найсучаснішим знаряддям. Він підніс одну шкаралупину географові й подав черепашкову ложку.

— Гамба може їсти, — сказав Капоко й став осторонь.

Павел вдячно поплескав негра по плечі. Взявши «ложку», покуштував. Горіх видався напродиво смачний. Коли Павел вигріб усю кашу, Капоко усміхнувся й подав йому другу половину горіха. Цю мить підбіг, одхекуючись, Домбо.

— Гамба, Лія п'яний! — обурено вигукнув він, показуючи рукою в бік хлібного дерева. — Лія п'яний!

Залишивши недоїдений горіх, Павел подався слідом за Домбом. Лія похитувався й щось незрозуміле харамаркав неслухняним язиком. Очі йому скаламутились, підпухли й почервоніли. Побіч лежали дві півкулі великого кокосового горіха. В одній півкулі було якесь пахуче зілля, на дні другої лишалось трохи густої темно-зеленої рідини. Підійшов і Капоко. Лизнувши на язик хмільного напою, він презирливо блимнув на Лію. Потім нахилився, взяв його попід пахви й підвів. Лія неначе враз витверезів і злякано втупивсь у товариша.

— Це швидко минає? — поспитав Павел.

— Ні, гамба, — відповів Капоко. — Він нажлуктався браги, повинен проспатися.

— Проспатися! — здивувався географ. — Але ж ми не можемо чекати! Клади його, нехай спить, а потім наздоганяє нас!

Капоко відпустив Лію, й той ураз осів додолу.

— Ой гамба! — стурбовано промовив Капоко. — Лія добрий хлопець! Почекаймо Лію! Він дурненький! Погано зробив, що пив брагу. Почекаймо!..

У голосі молодого негра забриніли жаль і благання. Павел, насупившись, мовчав. Потім безнадійно махнув рукою й почвалав під свій баобаб.

Помітивши невдоволення на його виду, Домбо зиркнув у бік Капока та Гами, підійшов до хлопців і щось сердито заверещав. Очевидно, дорікав їм, що дозволили Лії пити брагу. Незабаром посходились усі, й знявся лемент. Гама спересердя підняв спис. Простяглося кілька рук — і зброя впала додолу. Гама з нестями вхопив асагей, замахнувся й загородив його в землю за два кроки від п'яного товариша.

Павел спочатку тільки спідлоба зиркав на хлопців, але змагання зайшло надто далеко. Він пронизливо свиснув і порухом руки наказав усім посідати. Негри трохи повагались, але посідали під баобабом.

Тільки в пізні полудні мандрівники спромоглись рушити далі. Недолугий Лія прочуняв, але мав дуже розгублений вигляд. Вийшли на берег маленької, але повноводої течії. По той бік розляглись широкі мочарі, порослі очеретом та високою папороттю. Над волотками очеретів стриміли стріхи піднятих на палі хатинок. Але поблизу їх не було видно жодної живої душі. Певно, селище залишене. Поміж осель гойдались підвісні «хідники» з ліан та очерету. Від останньої хатини до берега вів плетений місток на бамбукових підпорах. Неподалік селища річка видиралася з вузької ущелини між рудуватих та білих скель. Вода у витоці гула й пінувала, обдаючи дерева в береговині міріадами яскравих бризок. Через річку теж провисав вузенький місток на міцних линвах з ліан та лика.

Доки Павел уважно вивчав у бінокль дивовижне селище на палях, Капоко, як завжди, подавсь уперед. Але не встиг дочалапати до мосту, як на нього сипонуло градом стріл. Він управно ухиливсь і сховався за найближче дерево. Решта носіїв хутко попадала на землю.

— Хто стріляє? — збентежений раптовим нападом, гукнув Павел.

— Мабуть, мукасекери, гамба! — відповів Капоко, киваючи в той бік, звідки сипонуло стрілами.

Домбо підвів голову, збираючись щось сказати Павлові, але над самою маківкою в нього вискнули дві стріли. Павел заліг, а Домбо прикипів до стовбура хлібного дерева.

Наступні кілька хвилин тривала мертва тиша. Павел набив карабін, звівсь на одне коліно й крадькома виглянув. На скелях не видно було нікогісінько.

— А що воно за мукасекери? — спитав він.

— Ой гамба, лихе плем'я! — тільки рукою махнув Капоко. — Вони не обробляють землю, як біги та мопи. Живуть із грабунку!

Минуло ще кілька хвилин. Мукасекери не стріляли, але й не вилазили з засідки. Від дерева до дерева Павел та Капоко дістались майже до мосту. Уважно обстежили протилежний берег. Там не було нікого. Раптом місток немов самохіть звівсь угору й скрутивсь у великий рулон. Чиясь невидима рука потягла рулон на той берег. Певно, мукасекери, поховавшись у заростях дерев, пантрували кожен крок мандрівників. Капоко спробував ухопити жиляву линву, але у відповідь забринів сніп отруйних стріл. Аж тепер Павел помітив на вершечку скелі двох негрів. Один з них стояв спиною, а другий лицем до мандрівників. У того другого в носі теліпалось велике біле кільце. Піднісши над головою спис, негр протяжно заволав:

— Біла людино з Місяця! Залиш на березі все, що в тебе є, й відійди далі! Поверни носіїв додому, а Капока скрути! Тільки так ти зможеш ступити в країну хоробрих мукасекерів! Ми візьмемо лише те, що нам потрібне, решту залишимо тобі й дамо своїх носіїв!

Капоко слухав, настовбурчившись, і очі йому зайнялися гнівом. Здавалось, він щось прикмітив. Мукасекер на скелі знову замахав списом, заходивсь викаблучуватися, й за кожним рухом червоне пір'я на голові в нього спалахувало й гасло проти сонця. Трохи згодом він удруге проказав свої слова.

— Нгвуно! — майже заплакав у безсилій люті Капоко. Обличчя йому спотворилося від гніву, спис у руці затремтів, уста скривились.

Павел глянув у бінокль на тубільця, що стояв спиною до них, і закусив губу. Капоко не помилився. На скелі стояв Нгвуно. Він випередив групу й перейшов до мукасекерів. Змову було задумано неабияк: повернути носіїв додому, скрутити Капокові руки й ноги, а тоді пограбувати географа. Вперше Павел аж затремтів від люті. Колишній жаль до Нгвуна раптом перетворивсь на жагучу ненависть. Тепер зрадник уже цілком заробив собі сувору кару. Капокова стріла до Нгвуна не долетить, але кулі йому не уникнути.

— Перекажи їм, — звернувся Павел до Домба, — що біла людина добра й хоче мирно проминути країну