Читати книгу - "Очікування шторму"

Як аплодували, як на біс викликали! Що там квіти — крамарі гаманці кидали…

Люди кажуть: сивина в голову, а біс у ребро. Закохався ювелір у співачку. Соромно признатися, світлячків з нею вночі в парку ловив, з лавки стрибав, наче дочці його не двадцять років було, а тільки двадцять місяців.

За один сезон Роза розорила діда. Й восени від'їхала в Єкатеринодар разом з трупою. А дід, утративши відразу все — майстерню, чесне ім'я, — найняв оцю кімнату з широким передпокоєм.

Він багато пив. Напившись, бешкетував. На які кошти жив, ніхто не знав. Поліція запідозрювала його у зв'язках з контрабандистами. Цілком можливо, що філери не помилялися. Дідові знання щодо золота й коштовностей могли знадобитися молодим та спритним контрабандистам.

Восени вісімнадцятого року діда, зарізаного, знайшли на камінні у ближчій гавані. Що занесло його на ці величезні бетонні брили, які безладно лежали одна на одній, куди лише зрідка навідувалися любителі-рибалки, залишається загадкою. Відомо цілком достовірно: дід ніколи рибною ловлею не захоплювавсь. І всі місцеві «мокрушники» були його друзі.

З того самого дня в кімнаті діда поселилася Варвара та її мати.

Граф познайомився з Варварою рік тому. В той час її чоловіка, технолога м'ясокомбінату, посадили за групову крадіжку… Й Варвара повернулася до заняття, яке вона опанувала ще в роки ранньої юності. Вона стала навідницею. І тепер сама шукала зв'язку з вуркаганами.

Працюючи манікюрницею, вона легко знайомилась з клієнтами. Й найцікавішим з них напівголосно розповідала, що в неї старенька мати на руках і що після роботи вона обслуговує частину клієнток удома. В її розпорядженні завжди було десятків зо два адрес із планами квартир і приблизною вартістю «вилову».

— Квапитися по треба, — повторив Граф, вмощуючись на дивані. — Нехай Варя планчик зробить. Ми повинні бути особливо обережні…

Увечері Каїрову, коли він після вечері читав газету, подзвонила Неллі. З схвильованого голосу своєї секретарки він здогадався — сталося щось серйозне. Вона просила про зустріч. Про негайну зустріч.

Каїров звелів їй прийти до нього додому.

Дружина, прибираючи зі столу, сказала:

— Мірзо, ти глянь, що діється за вікном. Дощ, пітьма. Й жодного ліхтаря на нашій вулиці. Ти б зустрів Неллі. Дівчині незручно самій…

Дружина Каїрова — огрядна вродлива вірменка з сивіючим волоссям, стягнутим у тугий вузол, принесла плащ.

— Неллі — смілива людина, — сказав Каїров, якому не хотілося виходити з теплої кімнати, такої затишної і світлої.

— Мірзо — стара людина, — насмішкувато зауважила дружина.

Каїров зітхнув, підняв угору руки, потім розвів їх врізнобіч, ніби згадуючи гімнастичну вправу. Він тепер щоденно робив гімнастику. Лікар Челні якось вислухав його ретельно й виніс вирок:

— Або щоденна гімнастика, або ожиріння серця.

Одягнувши плащ, Каїров довго вовтузився з капюшоном.

Капюшон сповзав на очі, і його довелося приколоти шпилькою.

Переклавши в кишеню плаща пістолет і затиснувши в руці англійський ліхтарик — трубку коричневого кольору, Каїров вийшов на ґанок. Світло з вікна падало на східці й на частину доріжки, викладеної плескатим камінням.

Батарейки були рідкістю, і Каїров вирішив пройти до хвіртки, не вмикаючи ліхтарика.

Дощ був не сильний, звичайний дрібний осінній дощ, який не кінчався тижнями. І вітер віяв. І море шуміло…

Раптом Каїров розрізнив людську постать, що копошилася, біля огорожі. Права рука машинально ковзнула в кишеню по пістолет.

— Мірзо Івановичу, голубчику! — почув він голос лікаря Челні. — Я загубив калоші…

— О боже! — здивувався Каїров. — Йому не спиться і в дощ…

— Я склав оригінальну задачу. Білі починають і роблять мат за чотири ходи, — сказав лікар Челні.

Напевно, лікар спіткнувся, бо калоша лежала на плиті, де й грязюки не було. Загубив він її недавно, бо коли Каїров увімкнув ліхтарик, лілова підкладка калоші була ще сухою.

— Гаразд, — сказав Каїров. — Зайдіть у хату. Аршалуз обсушить вас і напоїть чаєм. А я за чверть години повернуся.

— Спасибі, Мірзо Івановичу. Адже я теж лише на хвилинку.

Вулиця, звиваючись, спускалася до шосе, з якого відкривався вид на порт, що лежав унизу, під горою. І пристані, позначені жовтими цятками вогнів, і зелені й червоні вогники над виходом у море, й кораблі, застиглі біля причалів, зі світлими прорізами палуб — усе це було знайоме Каїрову, як його власна квартира. Зараз праворуч з'явиться маяк — будиночок, схожий на бджолиний вулик. Він стоїть на білій тринозі, що вища за велику тополю. І світить ніжно, фіолетово. Вище, на горі, є ще один точно такий же маяк. Маяки — поводирі капітанів кораблів, що приходять у порт уночі. Вогні обох маяків повинні злитися. Це буде означати, що курс правильний.

Вийшовши на шосе, Каїров озирнувся. З міста, розганяючи пітьму віниками світла, повз автобус. Коли автобус підійшов, Каїров побачив Неллі. Вона стояла біля виходу, притискуючи до грудей чорну сумочку.

— Мірзо Івановичу, в моїй квартирі щось шукали, — зразу ж сказала вона.

— Обшук? Хто давав дозвіл?

— Це не обшук. І не крадіжка. Це зовсім інше… Перериті всі речі Геннадія…

Каїров згадав, що за кілька днів до своєї загибелі Мироненко переселився до