Читати книгу - "Чінгісхан"

факела, відчинились невеличкі двері. Розбійник опирався щосили, коли його впихали в ці двері. Факел раптом погас, розбійник швидко звільнив руку і легко намацав праворуч великий залізний гак. Хтось крикнув: «Однією собакою менше!» Двері з гуркотом захлопнулись, і Кара-Бургут повис у цілковитій темряві, не відчуваючи опори під ногами…

Кара-Бургут висів, силкуючись звільнити з вірьовок ліву руку, що йому вдалося з великими труднощами, і тоді стало легше висіти, тримаючись обома руками. Коли настав ранок і перші промені проникли в щілини старої башти, джигіт переконався, що він знаходиться під самим дахом: внизу глибока безодня, звідки чутно глухе гарчання, там рухаються чорні тіні і видно купи кісток. Якщо не надійде допомога від таємних друзів, то сил вистачить ненадовго, щоб отак висіти, вхопившись за гак».

— Що ж було далі? — спитали голоси, коли Хаджі Рахім знову замовк і став байдуже дивитися на багаття. — Що сталося з Кара-Бургутом, з Гюль-Джамал? Кажи швидше!

— Може, ви дасте трохи води і хліба моєму хлопчикові? Та й мені треба промочити горло, я зранку не пив ані краплини…

— Дайте йому коржів, сушеного винограду і всього, що в мене є, — наказав «чорний вершник». — Розповідай далі, дервіше, до сходу сонця вже недовго…

Хаджі Рахім, поволі випивши чашку кислого молока, розповідав далі: «Тим часом син шаха безжурно розважався в саду під розлогим карагачем і годував скибками дині своїх улюблених жеребців. Раптом до нього наблизився закутаний по самі очі один з відданих йому друзів, які були скрізь, і тихо розповів, що гостя з пустелі схоплено біля стіни його саду, одведено до начальника шахської охорони і звідти його потягли до башти Відплати.

Молодий хан спалахнув од гніву. Він наказав усім своїм джигітам сідати, на коней і бути готовими до бою. З сотнею озброєних вершників Джелаль-ед-Дін помчав у місто, розганяючи вуличних сторожів, які вибігали назустріч, і прискакав просто до старої високої башти, біля якої відбувалися страти. Похмурий сторож від страху втік, і джигіти сокирами виламали вхідні двері. Джелаль ед-Дін піднявся сходами на самий верх башти, і там довелося, знову виламати другі двері.

Коли їх розчинили, то відсахнулись: прямо за порогом починалася чорна порожнеча, а праворуч на стіні, на невеликому залізному гаку висіла людина. Джигіти обережно зняли її і витягли на сходи. Джелаль ед-Дін взяв засвічений факел і пробував глянути вниз. З глибини дивилися блискучі очі і чулося злісне гарчання. Хан шпурнув палаючий факел. Крутячись, полетів він униз, і з скавучанням відскочили врозтіч великі волохаті собаки-людожери.

— Клянусь, — сказав він, — коли б я став шахом, то я зберіг би оцих страшних псів, щоб вони пожерли тих, хто придумав оцю страшну башту.

Молодий хан спустився з башти і сів на коня. Другий осідланий кінь ждав Кара-Бургута. Тісним натовпом джигіти проїхали через місто і, як тільки вони минули кам’яні ворота і спереду відкрилася рівна далечінь безмежного степу, Джелаль ед-Дін сказав врятованому Кара— Бургуту:

— Чи ти не подумав, що я навмисне запросив тебе до свого палацу, щоб ти потрапив до рук шахських катів? Я б хотів знову запросити тебе до мого саду Тілляли, але боюсь, що тепер ти ще раз можеш потрапити до лап собачих слуг ката Джіхан-Пехлевана…

— Таких чорних думок у мене не було. Дозволь мені повернутися до моєї рідної пустелі. Хоча там голі піски, чахла трава і солонувата вода, але там більше волі і щастя, ніж тут, серед пишних палаців, високих башт і мідних стін.

— Я не буду тебе затримувати. Я б хотів іще виконати якесь твоє бажання, адже ти постраждав через мене.

— У мене тільки одна просьба. Мої кати, обкутавши мене рибальською сіттю, зняли з мене мій славний меч-кончар. Поки я не відберу його у того хвалька, який наважився носити його, чи не дозволиш ти на якийсь час взяти блискучу шаблю в одного з твоїх джигітів?

Молодий хан одчепив з пояса свою шаблю, прикрашену бірюзою, сердоліком та яхонтами, і передав Кара— Бургуту.

— Носи її з славою і виймай з піхов лише проти ворогів нашого племені, а не проти мирних караванних подорожніх. Цей благородний вороний кінь, на якому ти сидиш, віднині теж твій. На ньому ти вирушиш у похід проти ворогів батьківщини.

— У мене ще одна до тебе просьба, — сказав Кара— Бургут.

— Кажи!

— Чи не можеш ти, знаючи все, що діється в шахському палаці, сказати мені, що сталося з дівчиною нашого туркменського племені на ім’я Гюль-Джамал? її силоміць викрали шахські грабіжники, сказавши, що вона поступить до палацу, щоб розважати старезного шаха.

— Знаю. Для цієї дівчини Гюль-Джамал шах наказав поставити окрему юрту, в одному з палацових садів. Але дівчина виявилась гордою і непокірною. Я боюся, що її спіткає сумна доля всіх непокірних полонянок нашого шаха.

— Спасибі тобі, мій великодушний визвольнику! — сказав Кара-Бургут. — Якщо тобі потрібне буде моє життя, виклич мене, і я прийду негайно, хоча б мені довелося пробиратися через гори і безодні.

Кара-Бургут повернув вороного коня і поскакав до своєї пустелі. Незабаром він змінив напрямок і виїхав на дорогу, яка веде в бік найпрекраснішого з міст, що потопає в садах, Самарканда.

Поволі ступав кін, а джигіт співав: Це вітер співа, як мила в далекім вітанні… Кого ж не зворушить те слово її любовне? Нехай на шляху, за каменем кожним, загибель, — На кожній путі вона вартує безмовно…[123]