Читати книгу - "Смерть у Києві"

— на дві великі ополонки, прорубані в кризі на відстані одна від одної не вельми значній. Ополонки були довгі, чотирикутні, вони темніли між натовпом ще здаля, над ними здіймалося легеньке парування, і це все, що про них можна сказати. Ні неводів, ні рибалок, ні риби на краях — нічого, що виправдувало б наявність ополонок і ту незвичайну цікавість та увагу, що ними приковані були до прорубів у кризі очі всіх отих незалежно розмаїтих людей, які, з усього видно, не любили одноманітності, водночас підкоряючись їй у незбагненності отого стеження за спокійними продихами озера крізь темні вікна ополонок.

А може, то й не ополонки так скупчили на собі уважливість, а яскрава, червона пляма поміж ними, що вирізнялася навіть на строкатому тлі натовпу, притягувала погляд, бентежила і вселяла неспокій в серце, щойно око запримічало її? Власне, й не пляма.

То так видавалося здаля. Але коні йшли швидко, все набувало своїх справжніх обрисів, все давалося розрізнити, і ось уже з невиразної червоності постав чоловік, муж, з усього видно, поважний, весь у яскраво-червоному, в блиску коштовної зброї і самоцвітів на вбранні, сидів на розкладному ремінному стільчику поміж двома темними ополонками, мовби хотів од'єднатися від усіх зібраних довкола, підкреслити свою несхожість з ними, вищість, красувався не лише червоністю вбрання, а й поставою своєю, лицем, руками, всім тілом таким довершеним, що всі інші люди мали б видаватися поряд з цим чоловіком просто тваринами. Це стало особливо помітно, коли чоловік, забачивши, що наближається до нього Долгорукий з сином, донькою і дружиною, підвівся з свого стільчика і пішов назустріч великому князеві. Людська природа, на жаль, не часто являє високі взірці творення. То недоладно причепить чоловікові голову, то розідме йому черево, то руки в нього задовгі, мов у мавпи, а то закороткі, мов передні лапи в зайця, то він згорбатілий, то кривобокий, то занадто низький, то занадто високий, буває такий важкий, що чавиться власною тяжкістю, а буває вже таке легке, що й за вітром летить, мов перекотиполе. Цей же, в червоному, був мовби сама досконалість. Височенний на зріст, але мав у собі все так до ладу, що зріст і не помічався, тіло налите було йому силою і водночас зграбністю, так що він ступав легко, мов пардус, і чарував кожним своїм рухом, кожним вигином тіла, кожним помахом руки, поворотом шиї, нахиленням плеча. Довге русяве волосся падало йому з-під високої хутряної шапки мало не на плечі з такою шовковистою м'якістю, мовби було жіноче, зате борода закручена була в круті кільця, немов у ассирійського воїна. При світлому волоссі й бороді цілком несподіваними видавалися його великі чорні очі, які вражали розумом, насмішкуватістю, відвагою і щирістю, — все це вичитувалося, щойно ти зазирав у ці очі, при першій зустрічі, з одного лиш погляду.

Він ішов назустріч Долгорукому швидко, гарно, легко, нечутно, з якоюсь неповторною гідністю ніс своє неповторне тіло, з гордо піднятою головою, з напівусміхом на повних рожевих губах, і той напівусміх ледь розсував золотисті вуса, злагіднював суворі кільця войовничої бороди, була в ньому радість від зустрічі з такими вельможними гостями і водночас вичитувалася легка засоромленість за оту неуважливість юрмовища, всіх людей, які зібралися на кризі, хоч, власне, поведінка всіх тих людей, як тільки чоловік у червоному підвівся з свого ремінного стільчика, відразу й рішуче змінилася, всі погляди тепер звернулися на суздальського князя з дружиною, його ніби щойно помічено, відразу забуто про те, ради чого вони сюди зібралися, що скупчувало всю їхню увагу, тепер з таким самим зацікавленням стежили вони за тим, як зближуються, з одного боку, той високий чоловік, у червоному, і з другого — дружина, очолювана відразу аж двома князями та ще й княжною на додачу, а що Ольга могла бути лиш княжною, про це міг догадатися кожен, лиш кинувши погляд на її коня, на одяг, на те, як їхала, трималася та й на те, як дивився на неї знов же таки отой, у червоному. Так само для суздальців не могло бути таємницею, що отой, у червоному, — то князь Іван Берладник, бо й хто б ще міг то бути загадковий, несподіваний, волоцюжний, безстрашний, бідний, як усі його берладники, і водночас, може, найбагатший з усіх князів, бо мав те, чого жоден з них ніколи не мав ї не матиме, неспроможен позбутися тягаря влади, — він мав волю, ніколи не ждав, мов той слухняний і лагідний пес, хто стане його хазяїном, а сам вибирав собі того, кому хоче служити, та й то, мабуть, не так для самого себе шукаючи служби, як для прохарчування всіх тих, хто зібрався довкола нього, збігся з усіх земель і країв, шукаючи хліба і волі, готовий за це здобути комусь і славу, коли тому треба.

Дуліб та Іваниця теж відразу здогадалися, що назустріч їм виступає сам Іван Берладник, Дуліб гарячково вишукував у Берладникові схожості з Марією, а його лікарське око несвідомо милувалося ним, відзначаючи урівноваженість, силу і здоров'я цього прекрасного чоловіка, його буйні молодощі, його безмежну життєвість, і коли б довелося дарувати комусь на землі безсмертя, то лиш отакому чоловікові, бо вірилося, що він знав би, як повестися й тоді, зумів би належно скористатися з такого дарунку. Іваниці, який почувався після пригоди в ковчезі ще досить скуто, відразу полегшало, як тільки забачив він берладницьке юрмище. Вмить поставив себе між ним, зміняв усе своє добро на розкудлану ведмежу шапку, на чудернацький кожух догори вовною, на личаки з червоними онучами, намотаними аж попід коліна, став безжурним роззявою, що йому сам чорт сват і брат, відвернувся спиною до князівської валки, бо вільний чоловік може собі дозволити повертатися до князів як захоче і чим захоче. Та щойно забачив Іваниця князя Берладника, його червоний одяг посеред білого снігу, посеред розхристаності й покошланості берладницької, він аж крекнув від захвату й від досади, що може бути на світі таке чудо, водночас збагнув він також і те, що навряд чи згодився б провести якийсь шмат свого життя поряд з таким чоловіком, бо тоді чи й дістався б йому бодай один жіночий погляд, не кажучи про щось суттєвіше.

Діти, пси і берладники дивилися, як підходить княжа дружина і як пишно, в маєстатичній повільності виступає їй назустріч князь Іван.

Усе мовчало, бо найменший звук ладен був зіпсувати урочистість цієї несподіваної зустрічі, навіть пси, пройнявшись відповідальністю хвилі, мовчки закручували хвости і так само мовчки