Читати книгу - "Ангели помсти"

– Я приб’ю тебе, козел, якщо ти її зачепиш.

Макнамара засміявся знову, витягнув пачку жовтого «Кемела», підкурив, а потім простягнув пачку льодяників Бобу. Макнамара сказав, не перестаючи зачудовано дивитися на Таню:

– Вам варто вийти на вулицю і подивитися на столики «Конвалії».

– Що я і зроблю, – відповів старий клоун, вийшов і невдовзі повернувся.

– Саме так і є, він навів мусорів, – сказав Руді й потягнувся до пляшки «Бонакви».

Макнамара застережливо виставив руку.

– Ти не жилець, – сказав Руді.

– Дідуган, не бери на понт. Ти і мухи в житті не скривдив, – засміявся дитячим сміхом Макнамара. – У мене ділова пропозиція.

Усі троє сиділи під скісними синіми променями, місто гудроном котило автомобілі, а Таня зараз думала, як утекти з цим чоловіком, який називався Макнамарою, світ за очі, а потім тихої ночі повернутися в тепле ліжко до Боба.

– Це ти навів фараонів? – запитала Таня.

– Звісно, ні, – спокійно, розкурюючи куцу сигаретку, відповів Макнамара. – Я слідкую за ним ось уже три місяці. Це твій батько, Таню, твій батько не полишає тупої думки, що тебе віднайде.

– Бля, а чому не менти?

– Не знаю, – сказав Макнамара. – Видно, він знає щось таке, чого не варто знати органам.

– Говори, – сказав Боб, – та не забалакуйся, красунчику.

– Хе, – сказав Макнамара.

– Що таке «хе», Макнамара? – визвірився Боб, і все його тіло по-мавпячому засмикалося. – Ти хочеш повернутися додому? Тоді говори, що у тебе в голові.

– Я хочу поговорити про холодильники, – чітко вимовив Макнамара, дивлячись, як обличчя дівчини накрило непідробне здивування. Він щедро подякував подумки молодості і продовжував усміхнено дивитися на Таню.

– Роз’ясни, – сказав Боб.

Таня різким рухом наказала йому мовчати – несподівана симпатія змінилась у неї дикою злістю.

– Ти хочеш сказати, що знаєш більше, ніж я у своєму домі, Макнамара? – проказала вона, а очі у неї були холодні, аж сизі.

– Саме це я і хочу сказати, – Макнамара солоденько усміхнувся.

На цьому все і закінчилося.

– Як знаєш, – Руді помацав кишеню піджака, де лежали сигарети «ля Ісла», і тільки тоді заспокоївся.

– Запізнюється служниця. Я ще хочу кави, – сказала спокійним і рівним голосом Таня. Вона встала і вийшла.

Чоловіки лишилися самі. За вікном шумно котилося місто, а в зимовому саду тріскотіли два папуги, дзюркотіла водичка з ротів голих хвостатих русалок. Таня повернулась і тикнула блискучий ствол сорок п’ятого калібру в потилицю Макнамари.

– Ти не той чоловік, що нам потрібен, – сказала Таня. За вікнами вуркотів прихований гнів міста. Макнамара, видно, мало чекав на подібне. Він зблід, і тільки тепер Таня відчула його запахи, противні, наче у тварини.

– От і все, – сказала вона і натисла на курок. Але пострілу не було. Таня звела курок ще раз.

– До чого тут я і Боб, Макнамара? Тебе навряд чи шукатимуть, тим паче тут.

– Перестань, Танюша, – спокійно сказав Боб, витягуючи руки, наче намагаючись спіймати кулю.

Тетяна видихнула й опустила важкий пістолет, що відливав нікелем.

– Оце так да, – протягнув Макнамара. – Цього найменше чекав.

– Воно завжди так, – старий клоун попорпався у кишені й роздратовано витягнув пачку сигарет, кинувши її на столик.

– Нехай він розкаже про холодильники, – сказав Макнамара, дивлячись в очі Тетяни, але дівчина непорушно слідкувала за мавпячими рухами Боба. Той мовчав.

Таня тримала пістолет дулом донизу, і тут бабахнув постріл. Куля відсобачилася, шваркнула вбік і розбила клітку з папугами, затим відкришила півцицьки русалці. Це подіяло на Макнамару. Віддихуючись і отираючи піт, він витягнув згорток паперу.

– Це план, – сказав байдужим тоном Макнамара.

– Швидше, – сказала Таня. – Я така збуджена, що прострелю тобі голову, навіть коли переді мною будуть багатства царя Тутанхамона. Засік, корень?

– Ша, – статечно розкинувшись за столиком і з жалем дивлячись на порожню чашку, сказав Макнамара. – Ось цей квадрат – це філія банку «Аваль». Банк як банк, нічого особливого. Бабок, звісно, на кілька мільйонів. Собача охорона. Але…

– Але там є холодильники. Ціла банда холодильників, – сказав клоун. – Це не піде.

– Чому не піде? – по-дитячому образився Макнамара.

– А тому, що вони всі на третьому поверсі. Якщо Боб і дістанеться до грошей, то він ніколи не вийде…

– Старі завжди гальмували прогрес, – Макнамара самовдоволено запихкав сигаретою.

– Блядь. Я тебе пристрелю, – у Тані від збудження роздулися бліді ніздрі.

– Я все обдумав.

– Думати можна що завгодно. Кожен у своєму божевіллі заходить за свою межу, – сказав Руді. – А мені вистачає свого.

– Чого тобі вистачає, старий? Пісної маци? Гіркого масла чи олії і суботньої служби у синагозі? – закипів Макнамара. Він умів говорити. Але не цього разу.

– Облиш Руді, Макнамара. Хто серед нас розсудливіший, то тільки він, – зашипів Боб, а Таня підняла обома руками ствол.

– Давай не тягни перед смертю. Викладай, чого тебе сюди занесло. – Але саме зараз вона відчувала себе непевно. Раніше, коли вони були разом – Боб, Руді, вона йшла своїми фантазіями тихо і впевнено, ступаючи королівною. А зараз цей осінній зайда, який пахнув дощем, часником і псятиною, займав з кожною хвилиною все більше і більше місця. Від його спокійної і, здавалося, лагідної вдачі не лишилось і сліду. Таня відчула, що задихається, і ствол забігав чорним вічком.

– Тихо, тихо. Я можу піти, – проказав миролюбно Макнамара.

– Вперед ногами ти підеш,