Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

Цей південноафриканський художник якось приходив до мене додому подивитися мої малюнки. Він сказав, що було б класно влаштувати мою персональну виставку. Цього разу я підігрував собі рукою: не будь я професором Калтеху, ніхто й не подумав би виставляти в інституті мої роботи.

— Частину моїх найкращих робіт розкупили, мені незручно дзвонити й турбувати людей, — сказав я.

— Не хвилюйтеся, містере Фейнман, — запевнив він, — вам не доведеться їм дзвонити. Ми про все домовимося і зробимо офіційну виставку — усе як заведено.

Я дав йому список людей, які купили мої малюнки, і він їх скоро обдзвонив:

— Ми так розуміємо, що у вас є Офей?

— О так!

— Ми плануємо зробити виставку Офеїв і хотіли би попросити у вас роботу для експозиції.

Звісно, всім було приємно.

Виставку відкрили в підвалі Атенеуму, це клуб калтехівських викладачів. Усе було, як на справжніх виставках: усі картини підписано, а під роботами, позиченими у власників, було написано: «люб’язно надано містером Джаноні».

Там був портрет красивої блондинки-натурниці з класу малювання, спершу я думав попрактикуватися на ньому в тінях і рискуванні: поставив світло на рівні її ніг, трошки збоку і направив його вгору. Коли вона сіла, я спробував намалювати тіні — її ніс відкидав некрасиву велику тінь через обличчя, — але так, щоб вони виглядали симпатично. Ще я намалював торс так, щоб було видно груди і тінь від них. Я дав цей малюнок на виставку і назвав його «Мадам Кюрі спостерігає випромінення радію». Цим малюнком я хотів сказати, що ніхто не сприймає мадам Кюрі як жінку, істоту жіночого роду, з красивим волоссям, грудьми і т. д. Усі думають тільки про радіоактивність.

Після виставки видатний промдизайнер Генрі Дрейфує запросив різних людей на вечірку у своєму домі — там була жінка, яка пожертвувала гроші на підтримку мистецтва, президент Калтеху і т. д.

Один любитель мистецтва підійшов до мене і почав розмову:

— Скажіть, професоре Фейнман, ви малюєте з фотографій чи з натури?

— Я завжди малюю з натури, мені позують.

— І як же ви переконали позувати мадам Кюрі?

Десь у той самий час Художньому музею Лос-Анджелеса спало на думку, що художники непристойно далекі від науки. Моя ідея полягала в тому, що художники не розуміють краси і всеохопності законів природи (а значить, не можуть передати її у своєму мистецтві). Музейникам здалося, що художникам варто більше знати про науку і техніку: ознайомитися з різними машинами, механізмами, практичним виміром науки.

Художній музей придумав такий варіант: кілька справді хороших художників відвідають передові промислові компанії, які погодилися знайти час і гроші на те, щоб узяти участь у проекті й ознайомити їх зі своєю роботою. А художники пошукають у ній чогось корисного для творчості. Музейники подумали, що було б корисно знайти для проекту «зв’язкового», людину, обізнану і з технологіями, і зі світом мистецтва. Вони знали, що я вмію добре пояснювати і до того ж не повний нуль у мистецтві (думаю, вони просто чули, що я вчуся малювати), і запропонували цю роль мені. Я погодився.

Я отримав багато задоволення від походів по цих компаніях з художниками. Зазвичай це проходило так: інженери показували нам яку-небудь трубу, яка видавала красиві блакитні іскри. Художники були в захваті й питали мене, як це можна використати у виставковій практиці. Що потрібно, аби ця штука працювала?

Художники були дуже цікавими людьми. Деякі, правда, виявилися шарлатанами: заявляли, що художники, усі інші вважали їх художниками, та коли сісти й поговорити з ними, то ставало видно, що вони в мистецтві дупля не відбивають. Один хлопець, найбільший шарлатан, завжди дуже смішно одягався — носив великий чорний капелюх-казанок. Він відповідав на питання так, що нічого не второпаєш, а коли намагаєшся розібратися і питаєш, що він мав на увазі під тим чи іншим словом, він заводив розмову у зовсім іншому напрямку. Усе, що він вніс у цей мистецько-технологічний проект, — так це свій автопортрет.

Інші художники, з якими я спілкувався, говорили на перший погляд безглузді речі, але намагалися пояснити мені свої ідеї. Якось у рамках цього проекту ми кудись їздили з Робертом Ірвіном. Поїздка зайняла два дні, і після тривалих дискусій я нарешті зрозумів, що він хоче сказати, — це були цікаві й нетривіальні думки.

Ще були художники, які поняття не мали про реальний світ. Вони думали, що науковці — це щось типу чарівників, які можуть зробити що завгодно, і могли сказати: «Я хочу зробити картину в тривимірному просторі, на якій фігура, підвішена в просторі, світиться і миготить». Вони творили свій окремий світ і не переймалися тим, наскільки розумно чи нерозумно він влаштований.

У кінцевому підсумку мала відбутися виставка, і мене запросили в журі, яке відбирало мистецькі твори. Серед представлених творів було кілька робіт, на які художників надихнуло побачене в технологічних компаніях, але більшість робіт, по-моєму, було зроблено в останній момент на хвилі відчаю, вони не мали нічого спільного з технологіями. Інші члени журі зі мною не погодилися, і я опинився в трохи незручній ситуації. З мене ще той художній критик, і мені взагалі не місце було в цьому журі.

У місцевому художньому музеї був хлопець на ім’я Моріс Тухман — він знав, що каже, коли говорив про мистецтво. Він чув, що в мене була персональна виставка в Калтеху, і сказав:

— Знаєте, ви більше не будете малювати.

— Що? Це ж смішно. Чому я більше не…

— Бо у вас уже була персональна виставка, а ви любитель.

Після того я ще, звісно, малював, але вже не докладав тих зусиль, енергії і наполегливості, що раніше. Не продав більше жодного малюнка. Він був дуже розумний хлопець, і я багато чого в нього навчився. І навчився б іще більше, якби не був такий упертий.

На початку п’ятдесятих мене вразила була хвороба середнього віку: я читав філософські лекції про науку — як наука задовольняє допитливість, розширює світогляд, дає змогу робити різні речі, наділяє людину силою і — у світлі нещодавніх подій із атомною бомбою — чи варто наділяти людину такою силою. Крім того, я розмірковував про стосунки науки й релігії, і десь у ті самі часи мене запросили на конференцію в Нью-Йорку, де