Читати книгу - "Хлопці з карного розшуку, Ігор Дмитрович Скорін"

— Слухай, Аркадію, а як у тебе зі зброєю?

—Є гвинтівки, ручний кулемет.

— Кулемет ні до чого. А гвинтівки доведеться брати. Добре було б взагалі без стрілянини обійтися. Знаєш, був у мене в Іркутську один знайомий, старий працівник розшуку Шульгін. Так він казав, що стрілянина в карному розшуку та погоні різні тільки при провалах операції, а нам з тобою цієї операції провалювати ніяк не можна. Так що спробуємо без галасу цих бандюг зібрати.

— Добре було б, — зітхнув Мудриков.

Дорохов почув стукіт і глянув у вікно. Надворі було ще темно. Швидко одягнувшись, відчинив двері. Заспана чергова по готелю пояснила:

— До вас там один інвалід проситься. Я йому кажу: «Прийди пізніше, спить іще людина», а він торочить, що пізніше не може, вранці їде в госпіталь чи на комісію, не розібрала. Пустити?

— Пустіть, коли проситься, — погодився Олександр, а сам лайнув у думці Льошку. Не міг дочекатися ранку, коли в готелі двері відчинять, щоб черговій на очі не потрапляти!

Чипізубов цього разу був одягнений цілком по формі. У шинелі, у валянках, у шапці з зірочкою, впадав у око чистий бинт на лівій руці. Роздягтись, він одразу ж підперезав гімнастерку ременем, і Дорохов зауважив, що підкомірець у нього підшитий свіжий. І сам він був спокійний і впевнений. Дорохов дістав із свого чемодана кілька пачок улюбленого Льощиного «Беломорканала» і поклав перед ним. Той із задоволенням закурив і почав розповідати.

— Добрався сюди, Дмитровичу, нормально. У Тигді, як звеліли, три дні прожив, але знайомих нікого не зустрів. Тут влаштувався в однієї бабусі. Син її в армії, а вона зосталася сама. Корову тримає, порося, город, з того й живе. Я їй по господарству допомагаю, то вона з мене й грошей не бере. По копальнях потинявся, але й тут знайомих не виявилося. Та в таку глушину й раніше рецидивісти не забиралися. Злодії, вони більше по залізниці, по містах, а по тайзі свої варнаки шастали. Вони нашого брата не любили, ну і ми їх, звичайно, не поважали. Ми з ними тільки за гратами зустрічалися. Такому варнакові тайговому вбити людину — як раз плюнути. В тайзі він як удома, зате в місті чужак, від рипіння воза в перше-ліпше підворіття кидається. Ось учора бачили зі мною у чайній трьох дядьків. Той, що праворуч од мене сидів, старий, ще царську каторгу відбував. Показував на ногах вище щиколоток сліди від кайданів. Я з ним тиждень тому познайомився. Він мені минулого разу розповідав, як раніше на горбачів полювали. Горбачами називали старателів, які поодинці ходили в тайгу добувати золото. Знаходили багаті джерела, тримали їх у таємниці й самі там промишляли. Щоб дістатися до такого місця по бездоріжжю, продукти й інструмент несли на собі — на горбі. Коли поверталися з золотом, їх підстерігали варнаки. Вийде такий бандюга з гвинтівкою з селища, знайде собі місцинку й чатує. З'явиться самотня людина — він її з рушниці. Потім оббере до нитки й убік од стежки відтягне. Старий розповідав, по тайзі повно скелетів під мохом заховано. Думаю, цей тут на копальнях багато чого знає. Треба б його гарненько перевірити.

— Перевіримо. Я скажу начальникові відділення.

Обласне управління міліції в Читі через високе військове командування випросило в навчальному полку червоноармійця Чипізубова для виконання серйозного таємного завдання. Леонід повинен буде вдати з себе дезертира, видати себе за блатного, знайти бандитів і увійти до них у довір'я, а потім допомогти ліквідувати всю банду.

— Ну, ти як? — запитав Дорохов Льошку. — Не передумав? Не боїшся?

— Нічого я не боюся!

— Тоді йди. Увечері чекай у чайній. Мені час збиратися.

Олександр поспішав. Учора вони з Мудриковим домовилися йти до партійного комітету копалень.

Секретар парткому, кремезний, бородатий, який чимось нагадував Дорохову мисливця Кир'яна, знайомого йому по справі Гришки Міжнародного, прийняв їх доброзичливо.

— У вас до мене довга розмова? Ну, коли так — чекайте. Сидіть тут, таємниць у мене не передбачається.

До кабінету зайшли двоє хлопців років по дев'ятнадцять, а може, й менше, вони потопталися посеред кімнати, один вийшов наперед, мнучи в руках шапку.

— Дядьку Гошо! Відпусти нас із Єнькою. Як рідного батька просимо. Хіба ми гірші за інших? Знову татуньо велить з ним збиратися. Допоки в тайзі тинятимемося, війна закінчиться.

Секретар вийшов з-за столу, обійняв обох хлопців за плечі — всі троє виявилися однакові на зріст, — ласкаво умовляючи, підштовхував хлопців до дверей.

— Не можна вам, козаки. Ніяк не можна. Недарма за вас трьох клопоталися. Копальням потрібне м'ясо, а на війну хутро. Тож ви подавайтеся в тайгу. Може, й лосятини зуміємо на фронт відправити.

Наступний відвідувач був літній щуплий чоловік, він поспіхом підійшов до секретаря, потис руку і, не сідаючи на запропонований стілець, почав розповідати:

— У неділю я Коську взяв, і жінка моя за нами подалася. Пішли ми на торішні відвали, ну, туди, де відпрацьована порода з шахти подавалася. Півдня мили з холодком, не кваплячись. І знаєш, Георгію, скільки вийшло? Без чогось п'ять грамів. А з Коськи який робітник! Йому дев'ятий рочок усього. Ось, думаю, піду, Георгієві розповім. Може, там, на тих відвалах, старательську промивку розгорнути? Залишилося там золото. Його й дітлахи, і жінки легко можуть добути. Подумай над цим ділом. Якщо їх загітувати, копальневому планові була б підмога…

Слідом за ним галасливою ватагою увалилося до кабінету чоловік п'ятнадцять старателів, їхній бригадир, стариган, з потайної кишені, пришитої до підкладки тілогрійки, дістав невеликий аркуш паперу, обережно розгорнув, розправив на широкій, обвітреній зашкарублій долоні й мовчки поклав на стіл перед секретарем.

Секретар глянув на аркуш, так само бережно взяв його до рук і почав читати вголос:

— «Квитанція № 74815, видана Центральною касою Жовтневого копальневого управління. Прийнято від бригади № 3 денний намив золота в кількості чотирнадцяти кілограмів п'ятисот тринадцяти грамів у фонд оборони».[4] Спасибі вам, товариші, за цей подарунок фронтові,— розчулено промовив секретар і міцно потис руку кожному.