Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Астафель Альвіанні почав сі записи року 28 після війни при Кортані… І хто, у біса, твій маестр Астафель? — спитала герцогиня в сина й таки бухнулась у крісло, бо тремтіння прошило, як несподіваний удар.

— Вельми вдячний вам, матінко. — Жаррак узяв записник обома руками. — Я маю сподівання, що він видатний чаротворець, ще й алхімік, хоч ні разу про такого не чув.

— Ну, коли б ми чули про всіх видатних чаротворців та алхіміків, то це було б щонайменше дивно. Тим паче, нині розвелося їх так багато, що куди не глянь — там по чаротворцеві! І всі спадкоємці за правом крові вже іменуються великими…

— Хіба це погано? Ці звання дали за відповідні заслуги. Вони переходять у спадок — але ж і кров та сила не розчиняються так просто.

— Для нас це непогано, — маестра Генріена усміхнулась. — І слава богу. А он, далеко йти не треба: чоловік кузини Ґрети Мюллхар, який опікується в Раді зв’язками з Аль-Аканте, переповідав новини. Знаєш, що Алессант Архес має на думці? Він хоче втяти кількість високорідних. Каже, надто це витратно для держави — мати стількох носіїв гілки.

— І як же він думає «втяти» їх? — спохмурнів Жаррак. — Стратити кожного третього? Чи кинути всіх на війну проти Франу в надії, що ми їх переб’ємо?

— Звідки мені знати? — огризнулася маестра. — І що — вже «ми», франці? Тебе так сп’янила перемога під Свічкою, що назад хочеш, умерти за того манірного Сонцесяйного, котрий сам ніколи не виходив на поле бою?

— Ні, мамо, — заспокоїв чаротворець. — Що ж до Аль-Аканте… Мені в думках не вкладається, що лірський правитель має таке на думці. Чаротворці — найбільша сила. Архес здійме проти себе всіх, якщо лише спробує. Йому мусили чимось дуже сильно допекти…

— Біда не зникне сама… — Маестра Генріена повернулася до вікна й примружилася проти сонця. — Подейкують, мовби Архесові на старості літ муляють око алхіміки: багато їх, і всім подавай гілку. А Франові вони програють і програють, нічого до пуття не можуть вигадати, щоб насолити нелюбому сусідові. Я колись бачила Іскристого короля, Гайраку, він пустопорожніх розмов не любить. Як накаже, так і буде.

— Не вірю. Він не може самовільно підривати лад.

— Я кажу, що чула. Але думаю, якщо лірські майстри порошків нічим не втішать короля в цій війні, то полетять і голови, і звання, і червоні стрічки… А на цьому дай мені трохи спокою та змоги повернутися до важливіших за лірські біди справ. Я твоїй Канрі сукенку справлю до балу. То чи не хотів би й ти з цієї оказії дати лад своєму волоссю? Чи хочеш, щоб шановне товариство подумало, що ти набрався вульгарних франських манер і плануєш відростити коси, як у принцеси Марії Ерманської?

— Дякую за заувагу, матінко. Перед балом я дам усьому лад. — Жаррак пригладив розкуйовджене волосся. — І дякую, що дбаєте про Канре.

— Ще така зірка не зійшла, дитя моє, щоб я почала дбати про нижчу. Але з нею не можна легковажити. Вона буде на виду — маестра Канра Арлі з Франу. Тож має виглядати як маестра Канра Арлі з Франу.

— Сукня буде жовта. Червоне й багрянець для тебе надто претензійні та яскраві. Мене й так уже тричі питали, кого це син привіз замість трофею з півдня. Не варто привертати зайвої уваги…

— Тоді я можу бути в блакитному, як тут заведено, — запропонувала Канре, проте маестра Генріена відмахнулася від цієї ідеї.

— Між «не привертати зайвої уваги» і «не губитися в натовпі» є певна різниця, котру варто збагнути. Знай: тобі належить супроводити мого сина, а він має дбати за те, з ким виходить у люди. Добре хоч рухаєшся не так, як дворове одоробло. Видно, що працювала в домі, де тебе вишколили. І на тому спасибі Юріті… Завтра прийде кравчиня для нової примірки.

— Так, пані Генріено, — слухняно відповіла Канре, переборюючи природне бажання сказати «так, маестро». — Ваш син — сама доброта до мене…

— І я не знаю, за що ти це заслужила. Гайрак мав завжди популярність. З легкістю вабив панночок, багатих і знаних. Нині половина з них відрізали б мізинці за змогу створити сім’ю з моїм сином.

Слова ці прозвучали, мов виклик.

— Я не будую собі ілюзій про те, щоби створити сім’ю з ним, — відповіла Канре. — Та мені хотілося б приносити вам менше незручностей чи турбот.

— Ти не турбуєш мене, дівчино. Я маю невеликий дім по батьках, за містом, у тихій місцині. З настанням весни зможеш жити там. Гайрак навідуватиметься туди, доки не обриднеш йому. Та моєму синові потрібно вести життя в столиці, побратися з достойною панною, стати на службу чаротворцем, аби здобути собі благодатне місце і нарешті порвати з Франом… Тож не плекай сподівань, що він зможе надалі упадати біля твоїх ніг, як нині.

— Я можу стати слугою, — прошепотіла Канре. — Я була хорошою слугою в Івеліні. Не цуратимуся роботи ні на вас, ні на Жаррака. Чи його майбутню жону.

— У жодному разі. Не з гілкою на твоєму тілі.

Канре ковтнула слину. Вона й сама розуміла це. Проте керамічне серце нагадувало про скінченність її часу.

— І ще одне… — Маестра схилилася, чіпляючись за руку дівчини своїми довгими пальцями. — Навіть не думай про дитя. Діти вищих і нижчих маестрами не стають. А безчарного спадкоємця, якого ти можеш вродити, цьому домові не треба.

— Розумію, пані Генріено.

Канре і не думала про таке. Проте зачаїлися слова заперечення, так і не сказані Жарраковій матері: адже нижчі не отримували золотої гілки. Ніколи. А вищі не помирали од синьки. Ніколи. То чи таким уже певним було оце «ніколи», в котре Канре раніше безоглядно вірила?