Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

Юнак мовчав, мовби його гризли сумніви. Але врешті ковтнув слину і стиснув плечі Канре, ніби боявся, що вона вирветься і втече. Ніде правди діти, вона була близька до цього як ніколи.

— Рано чи пізно ти би про це дізналася, тож не тягтиму. Є ті, хто знає, як синьку викликати. Та це не гра, в жодному разі. Це зброя. Синька — зброя. Як і чаротворці.

Таки дійсно: не було покари за гріхи.

Не було межі між нижчими і вищими, крім уміння творити чар.

Не було непередбачуваної пошесті.

Кілька секунд дівчині тільки й хотілося впасти і не знати, не чути більше нічого. Аби простіше.

Тоді знову прийшла думка про те, щоб побігти кудись, спинитися посеред найбільшої площі і заволати на все горло: «Вас дурять, люди! Вас дурять!». А тоді б її вбили. Тихо, без галасу. І все — вічна тиша. Мабуть, порожнеча і пітьма, бо як тепер вірити в сади засвіття, коли нема божественної кари?

Керамічне серце цокотіло. Чаротворець шепотів щось заспокійливе, таке, що мало б полегшити цю новину. Мало би втримати Канре на поверхні й не дати їй провалитися вниз.

— І ти все знав, Жарраку. Ти. Все. Знав.

Хотілося повернути час назад, аби ніколи не закохуватися в маестра, ніколи не зустрічати його навіть. Аби жити у світі без цього знання, без привілейованої гілки… Щоб було просто: прокинутися, не думати ні про що, робити своє. Вийти за Освана, народити дитину чи двох. Сконати від пологів чи синьки, через покару маестри чи гнів котрогось із вищих. Стати землею, травою, квітом і піснею на вітрі. Щоб ніхто й не згадав.

— Канре, ти не бачиш усієї картини. Я поясню тобі більше, я…

Слова закутували її, проникали крізь стіну злості.

Зненавидіти б його. Зненавидіти б його — до нестями. За всю ту брехню, котру він теж підтримує. Він, вищий, благословенне дитя, великий пан.

Зненавидіти б — за смерть батьків. І Аннік. І Жюссі…

За силу чаротворців. За жорстокість правителів, котрі випускають на волю пошесть — не з бажання святих, ні. З власного бажання.

Канре підвела погляд на Жаррака — боже, який він юний ще, наївний ще! Розповів їй — і навіть погляду не відвів. Навіть не засоромився своєї належності до цієї вселенської брехні.

Зненавидіти б його!

Дівчина востаннє дозволила цій думці ожити всередині — і погасила її. Як свічку в темній кімнаті.

Знена…

Тс-с.

Все, годі.

Вона заговорила. І він заговорив. Відкриваючи, роз’яснюючи, виправдовуючись, відмовчуючись. Розмова плелася довго й важко, та Канре слухала все й питала про все.

Казала собі: нема вини Жаррака в тому, що вищі колись винайшли синьку, прообразом котрої стала хвороба давнини, яка косила всіх без розбору. Вони вивільняли її — як повідав юнак — у час заворушень, аби придушити їх, у час неврожаю, аби уникнути голоду, у час війни — аби вороже військо полягло. І байдуже, якщо поляже ще половина свого. Однаково все вагоме вирішують чаротворці. Один на вагу сотні простих воїнів. Один здатен спопелити сотню, розкришити їхні кості чи уразити блискавицею — дайте лише добрих порошків і робочих артефактів.

Підсвідомість, котра волала голосами сестер, хотіла ще звинуватити Преста в тому, що він мовчав увесь цей час, мовчав про синьку, хоч і знав правду. Але Канре обрубала голоси в голові, певна того, що чаротворцеві не хотілося додавати їй болю. А це знання чистим болем і було. Тож вона ковтнула його і пообіцяла собі дізнатися глибше, дізнатися про все. Це придасться їй більше, ніж ненависть до Жаррака Преста.

— Ти, Гайраку, вмієш дивувати. — Маестра Генріена провела пальцями по записнику, котрий лежав розгорнутий перед нею.

— Я потребую вашої допомоги, — відповів Жаррак, ще розгублений після розмови з Канре, котра повернула не туди, зовсім не туди…

— Потребуєш допомоги? Хутко розказуй, що це! — Маестра двічі вдарила свій артефакт пальцями, і він відповів теплом, засвідчуючи готовність до дії.

— Записник, мабуть, щоденник одного чаротворця з Лалаки. Достеменно дізнаюся, коли ви знімете з нього покров.

— Відколи це мій син читає чужі щоденники?

— Від моменту, як вони можуть містити безцінну інформацію, матінко. Важливу для корони Франу, а заразом і для всього чаротворчого правління, — відповів юнак із дрібкою бундючності, котра маестру завжди дратувала.

— Ох, мусила б здогадатися… То все Людо напоумив, так? Може, й підіслав тебе сюди задля цього зошитка? Уже всіх майстрів тайнопису біля себе вичавив?

— Ні, мамо. Проте якщо я заслужив дещицю вашої довіри, то був би дуже радий, якби ви зняли для мене цей покров. Боюся, що сам можу його зіпсувати.

Маестра Генріена зміряла сина поглядом й уже побачила оті непримиренні вогники в його очах, котрі твердили: не допоможете ви, мамо, — пробуватиму сам, поки не випалю всі сили. Або ж піду до кожного знавця тайнопису, доки не знайдеться хтось достатньо майстерний, щоб вирішити цю справу.

Вона зітхнула й, аби не вести даремних розмов, ударила артефактом по палітурці записника, потертій і пожовклій, як його сторінки. Той, хто вів цей щоденник, робив це дуже давно…

Слова лягли на нитки чару. Маестра примружилася, стараючись не випустити їх з уваги: покров тайнопису просочував кожен знак, кожну літеру. Варто було дати своїй силі більше волі, як вона могла не лише зірвати чужий, давній чар, а й рвонути за собою чорнильні завитки і сплести їх в один клубок, котрого вже ніхто не розплутає…

Маестра повторила заклинання наполегливіше, а тоді нарешті лалацький щоденник піддався, хоч і не обійшлося без роси поту на чолі. Не в змозі втриматися на ногах, Генріена вперлася обома руками в стіл і