Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

Звернувся до Сіми:

— Сімочко, прибери тут. Ми з Михайлом Івановичем поговоримо. Ти чай нам організуй. — І звернувся до мене своїм звичним голосом, солоденько: — Ми до Суньки підемо, в його кімнату. Я за всіх скажу. І відповім за всіх, якщо треба.

Мирон чекав, що я йому скажу підбадьорливе. Не дочекався.

Показав таке.

Поліна пробилася в Козелець у сорок четвертому. Відразу після звільнення. Ще евакуйованим не дозволяли повертатися без особливого дзвінка, а вона вже тут землю рила, шукала дітей і чоловіка. Тобто спочатку сподівалася, що вони вижили, загубилися в тилу, поїхали в евакуацію і таке інше. Але їй розповіли, як Сіма із Сунькою вантажилися на воза, а дівчаток і чоловіка Поліни — Зіновія — не взяли. Нікуди.

У період війни він, Файда тобто, Лаєвській не писав, оскільки отримав від Сіми лист з ясним натяком про те, що вона із сином дісталася до міста Уфи, а що з рештою — не знає, а тільки плаче і плаче. Тому Мирон Лаєвській і не писав. Однак Сімі порадив сповістити Поліну про невідомість долі її родини. Але чи саме цей лист загубився, чи Сіма не врахувала пораду — із сорому і каяття, але Поліна всю війну нічого не знала, а даремно сподівалася.

І ось їй описали, як чоловіка вбили, а дівчатка — Рая, Соня і Міла втекли. Якщо втекли — Поліна почала шукати далі. В Острі хтось щось бачив, а більше — чув, посилали туди-сюди. Тоді чутки розмножилися — то в одному місці українці ховали аж десять єврейських дітей, то в іншому самі діти кілька років прожили в лісі. Одним словом — легенди. Ховали — правда. Поліна знайшла такого хлопчика і дівчинку. Ще когось із захованих виявила. Але не своїх. Нарешті, за чиєюсь підказкою, поїхала в Янів. Там їй розповіли: дійсно троє єврейських дівчаток ховалися в українській родині. Але загинули. І діти, і їхні рятувальники. Поліна опитала весь Янів — і всі в один голос казали, що діти точно згоріли. На прохання описати зовнішність дівчаток свідки відповідали непевно, їх бачили вже коли горіла хата, у кіптяві й диму. Яка може залишитися зовнішність? Волосся дуже горіло. Багато волосся, отже. Тому й упевнені, що дівчатка. За життя їх якщо хтось і бачив, то тепер Поліні не зізнався, щоб не вийшов висновок: хто бачив, той і виказав.

І кісток потім не було. Чистий попіл. Чистісінький. Полум’я стояло до неба.

Поліна з горя засвоїла одне: зовнішності ніхто достовірно не запам’ятав, кісток не знайшли. Отже, по-перше, це можуть бути й інші діти. А якщо навіть її — то існує можливість порятунку. Кісток не знайшли.

Поліна прожила в Острі кілька місяців, без перепочинку їздила-ходила по селах. Жодних слідів, які б їй хоч трохи до вподоби — не знайшла.

Зустрічалася із Цегельником — той їй нічого втішного не додав.

Стали повертатися евакуйовані. Людей, які до війни жили в Козельці в хаті Файди, Поліна попросила дати знати в Остер, якщо з’являться господарі.

І ось до Козельця повернулася Сіма із сином. Загалом, відбулася зустріч. Сіма як могла виправдовувалася, але виправдатися не могла. Тиснула на те, що вважала: у крайньому разі дівчата і чоловік Поліни залишаться під німцями і якось чоловік знайде при них роботу, а не тинятиметься по чужих закутах у невідомому далекому краю. Тим паче що на очах порожнів Козелець: багато будинків стояли залишені на чесному слові. У Сіми чоловік — комуніст і начальство. Їй обов’язково треба було виїхати. Поліна сказала тільки, що її Зіновій теж комуніст. І нічого тут говорити. Він загинув ні за що. А дівчаток її ховати на той світ ще рано. Поліна їх розшукає. Тільки Сіму не пробачить. Із тим і поїхала.

Коли демобілізувався Мирон — наприкінці сорок п’ятого, Сіма йому розповіла про Поліну, про її дітей і таке інше. Мирон хотів їхати за старою Поліниною адресою — у Середню Азію і навколішках вимолювати прощення. Але життя закрутило. Навколо стільки виявилося горя — дихнути не можна.

До всього його взяла в оберт Євка. Шукала своє майно. Він з нею ходив не тільки тому що вона — Євка. Він з багатьма ходив. Хати розграбували — тих, що в евакуації. Хтось і тут залишився, їх повбивали, чоловіки і сини поверталися з фронту — а хата зайнята. Чи нема її. Або гола до останку. Треба ставити людей на місця. Заспокоювати. Шукати підхід. А який підхід — поліцаї та партизани на одній вулиці мешкають у хатах стінка в стінку. Всіх не посадиш. І мертвих не піднімеш.

А приблизно через рік у Козелець приїхала Поліна. Зайшла до Мирона на роботу. Спокійно сказала, що додому до нього, де Сіма, ані ногою, а його ні в чому не звинувачує. Попросила прогулятися в парк. Там виклала прохання. За манерою Мирон зрозумів: треба виконувати хоч би чого це коштувало, інакше в родині настануть важкі часи. Сунька дізнається про своє походження, а з хлопцем саме тоді настали труднощі у зв’язку із поганою компанією.

Поліна наплела таке. Партія і уряд доручили їй розподіляти по родинах єврейських сиріт з дитбудинків. Саме по єврейських родинах. У зв’язку із великою втратою єврейського населення в результаті звірства фашистів. Звичайно, в дитячих будинках дітям добре. Вони нічого не потребують. Але партія і уряд вирішили, що єврейської нації після війни залишилося мало як такої, а в дитячих будинках єврейські діти можуть уже не записуватися єврейськими. Без злого умислу, а тому що різниці немає. Усі нації рівні. Але тим не менш треба для звітності, щоб кількість була достатня. Питання політичне перед усім світом.

Мирон, звичайно, зніяковів. Але зовні не показав. Уточнив, що потрібно від нього.

Поліна доручила з’ясувати і забезпечити її адресами дитячих будинків по Чернігівській області. До найменшого сільського. Тимчасового чи постійного — усіх дочиста. І на бланку якомусь, наприклад, райвиконкомівському, де Файда працював, написати листа з проханням про сприяння громадянці Лаєвській Поліні Львівні в її справах.

Мирон подумки прикинув, що бланк він зможе вкрасти, але писати листа і ставити свій підпис — це вже занадто. У викладену Поліною історію про завдання