Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

Орядин усміхнувся двозначним усміхом.

– Не смійтеся, мій пане! – кликнула майже люто. – Чи те, що я говорю, може, не правда? Може, оженитеся ви з фіалкою?

Він спаленів, перестав усміхатися і спитав:

– Звідки я це можу знати?

– О, це знаєте ви вже тепер дуже добре! – відповіла вона.

– А звідки знаєте ви це? – спитав знов.

– Такі речі знаємо ми дуже добре! Ми знаємо, наприклад, дуже добре, що мужчини приписують нам, жінкам, прикмети, яких ми зовсім не маємо в тій самій мірі, що й вони. Приписують їх нам тому, щоб, оженившися з нами, мали за нас вигоду. Чого ж запевняють неустанно, що покора, скромність, податливість, лагідність, м'якість, боязнь – жінці до лиця, коли переконують нас трохи не щогодини, що їм подобається якраз противне, а то – дух, дотеп, кокетерія, живість, гордість і т. д.!

Орядин не відзивався, хоч не зводив з неї очей.

– Так, так, дивіться лиш на мене (і усміхнулася), пане Орядин, ми це знаємо дуже добре, і лиш панна Верковичівна, мабуть, цього не знає. Але коли прийде до мене, то я її навчу жити життям жіночим, привчу жити любов'ю. З своїх книжок не навчиться того ніколи; з книжками вона й не зайде далеко. Мужчини бояться учених жінок, бо думають, що вони не давали б їм ні їсти, ні пити; а глупі фіалки взяли собі те до серця і думають, що здобудуть собі дійсно щастя, коли стануть кухарками; та й варять, бідні, та й печуть самі так, що поварили вже всю свою красу і ум, свої найкращі літа і будучність своїх доньок…

Вона урвала, розсміявшись якимсь пустим, зловіщим сміхом, і встала.

– Іду далі, – сказала, – треба ще піти в місто та купити дечого, а відтак хочу ще нині піти до театру, бо далі-далі перестануть грати.

Орядин піднісся живо.

– Маєте вже білет?

– Білет? Ні, ми маємо ложу.

– Шкода, я хотів вам чим-небудь прислужитися. – І Орядин ніби посумнів.

Вона усміхнулася і вдарила його свавільно коралями по плечах.

– З вас великий фарисей! – сказала. – Впрочім, коли хочете мені прислужитися, то ходіть зо мною до міста і поможіть нести коронки, бонбони і вахляр[105]. Взагалі позволяю вам, коли будете чемно поводитися, відвідувати мене; розуміється, – додала іронічно, побачивши на моїм лиці здивування, – що аж тоді, коли мій муж поверне. Приведіть і кількох дотепних товаришів з собою, мій муж грає дуже радо в шахи, а й я не нудилась би так.

Він склонився перед нею глибоко і заявив з сіяючими очима, що буде старатися вчинити її волю і що і він грає дуже радо в шахи.

Так? То, може, він навчить її цієї гри, бо в її мужа нема терпеливості і він любить лиш з готовими грачами грати…

Він склонився удруге, а вона, звинувшися, мов та гладенька гадина, та зібравши одною рукою елегантськи довженний шлейф, подала другу руку Оксані на прощання, а мені надставила з несказанно граціозним рухом голови уста до поцілунку.

Я чогось змішалася, спаленіла, а відтак, приступивши до неї, поцілувала її.

Відтак пішла.

Попрощавшися з нами з поспіхом, пішов і він, заявивши, що має в місті також якусь справу до полагодження.

Я стояла ще на тім самім місці, на котрім цілувалася з румункою, і холодила долонями лице, що палало в мене мов від огню. Оксана квапилася докінчити якусь квітку і, зігнувшися над гафтом майже вдвоє, не бачила гіркого усміху, що грав біля моїх уст…

– І що ж, Наталонько? – питала спокійним голосом, не відводячи очей від роботи.

– Нічого.

– Вона не дурна.

– Ні, але й не розумна!

– Ну, так.

– Але зате яка ж гарна і принадна.

– Так, але й другі є гарні і принадні, а вона яка ж неінтелігентна!

Я мовчала.

– Хоч те, що говорила про фіалки, правда.

– Правда, Оксано, але й вона не ступає тою дорогою, що веде до щастя.

Молода жінка підвела очі і поглянула спокійно на мене.

– Котра дорога веде до щастя? – спитала.

Я здвигнула плечима.

– Того не знаю! Але прецінь мусить якась дорога вести до щастя; дорога любові, – додала я насмішливо.

– Думаєте? Може…

Трохи згодом і понурившись знов у гафт, додала:

– Вони підуть також дорогою «любові». Ви завважали, як вони відразу порозумілися?

– Ах, так! – відповіла я. – Але він прецінь не може її поважати!

– О, мужчини люблять і без поважання; впрочім, вона й не жадає чого іншого, як «любові». Пощо цілувалася вона з вами? Я була би її трутила від себе. Ходіть сюди, нехай зберу поцілуєм назад те трійло, що вона зложила своїм фарисейським поцілуєм на ваші чисті уста, і не давайтеся їй ніколи цілувати!

Я схилилася удруге, і наші уста злучилися довгим щирим поцілуєм.

– Тепер був би… була би пані Марко з мене задоволена, – прошептала більше для себе, а відтак сказала вголос: – Ви не замітили, стріляла за вами очима і за ним, чи він споглядає зчаста на вас. Але і він, Наталко, і він не подобається мені.

– Чому? – спитала я стиха.

– Я вже знаю чому.

– Що він був повинен остатися? – говорила я несміливо.

– О ні, не з тієї одної причини, але так взагалі. По-перше, чого прийшов до вас тепер, коли ніби погорджував вами, а щонайменше старався вас переконати, що ви йому байдужі? Чому не відвідував вас, коли жила ще Марко? Те, що був на похороні, інша річ, хоч був би ліпше зробив, коли би був не прийшов. Мені видиться, що явився тоді з цікавості. З якої? То вже моя тайна чи, властиво, комбінація. О, він стратив вже те розуміння чистоти, котре лучило вас давно. Ах, Наталочко! – додала журливо, – я журюся тим, що ви його любите!

– Я не люблю його, Оксано! – відповіла я непевним голосом.

– Не любите? – повторила вона і дивилася питаючим поглядом на мене. – Я вам не вірю, бо ви дивна натура. Вжившися цілою душею в його істоту, любите його хоч не так, як давно, але любите фантазією, плекаєте фантазією те чувство.

– Ні, Оксано!

– Ні? Це було би гарно, тим гарніше, що він вашої любові не гідний, і воно було би ліпше для вас, однак признайтеся, що він впливає на вас своєю істотою!

Я здвигнула згорда плечима.

– Ну, так, до цього я признаюся. Він впливає на мене так, як якась музична штука, котрою чоловік раз упивався, а відтак по якімсь часі чує її знов. Другий раз не робить вона на його те саме враження, але зворушує-таки в нім деякі струни; вона ж йому знайома! Ах, Оксано, він дитина тієї самої нації, що й я!

Вона усміхнулася смутно і сказала півголосом:

– А я би хотіла, Наталочко, щоби ви любили кого іншого.

Кого? – я не