Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

питала. Спаленівши сильно при її словах, я відвернулася від неї і мовчала. В мені забилося серце, неначеб мене зловив хто на лихім учинку. Я знала, що вона мала на думці Марка, але я не могла о нім з нею говорити. Мені здавалося все, що, коли говорить зо мною про нього, старається зазирнути в мою душу, щоб відтак донести о стані її йому. А того я не хотіла. Ні, нізащо в світі нехай не дізнається він, що любити любила я, властиво, його, що з довір'ям зверталася душа моя лиш до нього, але що я берегла ту тайну в глибині серця і о ній не смів ніхто дізнатися. Ах, я була дитина, коли думала, що його розгнівало моє знайомство з Орядином! Що це могло його обходити? Непоборима сила тягнула мене до нього, до спокійного, до вірного, до «аристократа духу», і я відчувала, що в пожитті з таким чоловіком можна відзискати душевний супокій і пізнати те, що зветься щастям, а він відопхнув мене, і тепер осталась я мов без весла в човні…

Орядин?

В мене зморщилися мимоволі грізно брови, і я зітхнула. Він – то пісня мого люду, і я все буду оживлятися при її звуках, буду або радуватися, або тонути в сльозах, а Марко… ні, над ним спинятися думками не слід. Ах, яке ж щастя, що між нами лежить море!..

Я не помилялася; Оксана писала до нього, вона зрадилася раз сама з тим передо мною, але це не поможе йому нічого. Нехай пише йому, що я люблю Орядина, серце його нехай кривавиться, як моє, щось таке бодай пригадує людині, що вона живе…

– Так, так, Наталко! – говорила Оксана далі, коли я не відзивалася до неї, потонувши в думках, – я хотіла би, щоб ви любили кого іншого, а Орядина викинули з серця. З ним не були би ви щасливі. A propos, – додала нараз живіше, – пані Марко знала про ваші колишні відносини до нього?..

– Знала, Оксано, або що?

Вона усміхнулася.

– Чи вам не приходило ніколи на думку, як вона ті відносини розуміла?

– Розуміла їх так, як я, – відповіла я, зчудована тим питанням, – а те, що ми розійшлися вороже і що перед кожним з нас лежить інший шлях, кінці котрих не зійдуться, мабуть, ніколи!

Вона розсміялася тихо.

– Ви помиляєтеся, любко, – відказала хитро. – Вона була майже переконана, що з вас і Орядина вийде пара, і вона не мовчала об тім, Наталко!

– Кому говорила о тім? – спитала я з нетаєним страхом, і в мені наче дух заперло… Ах, я вже відгадувала все…

– Свому синові говорила о тім…

– А він повірив?

– Спершу не вірив, але тепер вірить.

– І що ж, Оксано? – спитала я, силуючись надармо усміхнутися.

– Що ж! Чи вам залежить на тім, щоб Марко знав правду?

Я не відповідала. Здвигнувши гордо плечима, я мовчала з спущеними вділ очима і упрямо стуленими устами.

– Це не добре, що ви такі горді; він також такий, і він не накинеться вам ніколи!

– Чи маю я тому коритися?

Її лице прибрало нараз вигляд холодний, і вона сказала спокійним, рішучим голосом:

– Отже, ви любите Орядина?

Я все ще мовчала. Я немов завзялася не відповідати на її питання, не виявляти їй своєї душі і оставити її будь-що-будь в несвідомості. Чувство упрямості, котре заволоділо в сій хвилині мною, було таке сильне, що я чула, що переможе в мені і голос серця. Чи це добре було, я не думала, мені було це навіть байдуже.

– Любите все ще в нім те, що мав давно, а чого вже тепер не має. Ах! – сказала нараз з нетаєним жалем. – Ви належите також до тих, що живуть більше чувством, як умом, і котрих треба провадити, мов малих дітей. Тепер здалося б вам десь виїхати, розірватися, відсвіжити ум, пізнати інших людей, а ви загребані, спрятані, мов в улію, бачите лише його!

– Чому ви мені оце говорите, Оксано? – спитала я в неї не без докору.

– Бо мені вас жаль, і я вас люблю, як свою рідну сестру. Я не повинна се говорити, але скажу. Ви ніколи не могли жити цілковито. Ви виростали, як та квітка, прикрита склянкою, що не розвивається безпосередньо під впливом сонця, – і се мститься на вас. Справді, ваша сила вичерпається або перетвориться в щось хоробливе. Ні, вона перетворилася уже. Любов ваша до Орядина – це вже якийсь нездоровий об'яв, і я боюся, що вона поконає колись, і ваше горде серце і ви піддастеся їй!

Я стояла перед вікном, горда, холодна і з побліднілим лицем.

– Не бійтеся, Оксано, – відповіла я, а серце моє сміялося: «З любові до Орядина, з любові до нього… Ха-ха-ха! І вона вірила в те справді?»

– Я не боялась би, коли би не знала вашої чудної, неспокійної, незадоволеної натури! – закинула.

– Ви забуваєте, що мені остається, окрім любові, ще одно, а то література, – сказала я.

– Ну так, я се знаю. Однак… – і усміхнувшись сумно, вона урвала. Мабуть, не хотіла заявити своїх думок, котрі були часом і моїми думками. А то, що моє одностайне, безсонячне життя відіб'ється колись на моїх письмах, ба що се й не може бути інакше і не принесе мені також щастя. Що сили улягнуть справді впливам обставин, і вийде зі всього щось недозріле, може, й хоробливе.

Трохи згодом розсталися ми, і я лишилася знов сама. З болісно зморщеним чолом і затятими устами дивилась я довго ще за нею, але думки мої пробували деінде. Спершу далеко у того, котрий «не накинеться і мені», а відтак у Орядина. Це було смішно, коли вона думала, що я люблю його, але говорила правду, що я любила його «фантазією». Наприклад, тепер! Я вдумалася в його істоту, в його минувшість, в свою минувшість і чула, що він не був мені справді цілком байдужим. Він зворушив мене болісно, і мої мислі літали кругом нього. Пощо приходив він? Що сталося йому, що звернувся знов до мене так, як би між нами не було ніякого непорозуміння? Може, він іронізує собі з мене? Це було правдоподібно, бо його поведения з тою легкодушною жінкою, через котру забув, що прийшов до мене, після всього, що між нами сталося, свідчило ясно за тим.

Мене обгорнуло огірчення. Я обставала за ним перед Оксаною, вступалася за ним перед Марком, зносила підозріння, що він мій «бог», а він має собі кпити з мене? Чи це можливо? Взагалі, що я собі думаю? Чи з того, що він син мого народу, виходить, що я мушу думати про нього і терпіти за нього? Радше звернутися до тамтого,