Читати книгу - "Жарт"

807
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Жарт" автора Мілан Кундера. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 77 78 79 ... 87
Перейти на сторінку:
про що, тієї миті я тільки уявляла собі, що мене більше нема, і від того мені стало так добре, так якось утішно, аж закортіло сміятися, і я справді почала сміятися.

Поклала ще дві пігулки на язик, нітрохи не хотілося мені отруїтися, я просто стиснула ту пляшечку в долоні, думаючи про те, що тримаю в руці смерть, і раділа, що це так легко, крок за кроком я наближалася до бездонної прірви, не задля того, щоб кинутися, а щоб зазирнути в неї. Я знову налила води у слоїк, ковтнула ті пігулки і пішла до нашої кімнати, вікно було відчинене, здалеку весь час долинало «гей, гей» разом із гуркотом автомобілів, ревиськом отих брудних вантажівок, отих клятих мотоциклів, що плюндрують усе, що є гарного на світі, все, у що я вірила і задля чого жила, той гамір був нестерпний, нестерпна була навіть немічна кволість отих закличних голосів, тож я зачинила вікно і знову зазнала того навального і тягучого болю в моїй душі.

За все моє життя Павел ніколи не завдавав мені такого болю, якого завдав мені ти, Людвіку, за однісіньку мить я простила Павла, я розумію його таким, який він є, він спалахує і швидко згасає, йому потрібно шукати нову поживу, нових глядачів і публіку, він часто кривдив мене, але зараз, крізь цей біль, я без гніву і по-материнському дивлюся на цього хвалька, цього виступайла, сміюся з його намагань усі ці роки вислизнути з моїх рук, ох, іди собі, йди, Павле, я тебе розумію, але тебе, Людвіку, я не розумію, ти прийшов під машкарою, прийшов, щоб воскресити мене, а потім, воскресивши, знищити, тебе і тільки тебе проклинаю я й водночас благаю повернутися і змилуватися наді мною.

О боже, може, це тільки жахливе непорозуміння, може, Павел щось тобі наговорив, поки ви були самі, хіба ж я знаю, я ж питала в тебе про це, заклинала пояснити, чому ти більше не кохаєш мене, не хотіла тебе відпускати, чотири рази перепиняла тебе, але ти не хотів нічого слухати, тільки повторював, край, край, всьому край, безповоротно, аж я погодилася врешті, і голос у мене був високий, просто-таки сопрано, ніби чужий, ніби якоїсь дівчинки, що ще статево не визріла, і тим дзвінким голосом я сказала, що бажаю тобі щасливої дороги, просто жах, сама не знаю, чому бажала я тобі щасливої дороги, та ці слова ніби застрягли у мене на вустах, і я весь час повторювала: тоді я бажаю тобі щасливої дороги, щасливої дороги…

Звісно ж, не знаєш ти, як я тебе кохаю, звичайно, не знаєш, як я кохаю тебе, ти, либонь, думаєш собі, що я ото така жіночка, котра шукає пригод, і не уявляєш собі, що ти моя доля, моє життя, все… Може, побачиш мене тут, під білим простиралом, і тоді збагнеш, що ти убив те, що було найдорожче в твоєму житті… або ж, о Господи, прийдеш, коли я ще буду жива, і зможеш порятувати мене, і станеш коло мене навколішки, й обіллєш сльозами, а я гладитиму твої руки, твого чуба і прощу тобі, все прощу…

15

Іншого виходу і справді не було, я мусив урвати цю лиху історію, цей кепський жарт, що, не задовольняючись собою, потворно множився і множився новими кепськими жартами, хотів скасувати цей день, що поточився отак від чистісінького непорозуміння, бо я пізно прокинувся й пропустив поїзд, хотів скасувати все, що призвело до цього дня, всю ту дурнувату еротичну перемогу, що так само мала в своїй основі помилку.

Я поспішав, ніби чув, як за мною лунають Геленині кроки, наче вона переслідує мене, і тоді я подумав: навіть якби було можливо стерти ці кілька марних днів із мого життя, то до чого це призвело б, адже вся історія мого життя почалася з помилки, з того жарту на листівці, з випадковості, з безглуздя? Я з жахом відчув, що речі, які постають із помилки, так само реальні, як і ті, що постали з розрахунку і необхідності.

Так радо зрікся б я всієї історії мого життя! Тільки ж за яким правом міг я зректися її, якщо помилки, з яких вона постала, були не моїми помилками? Справді, хто помилявся, коли жарт із моєї поштової картки сприйняли серйозно! Хто помилявся, коли Алексієвого батька (якого зараз реабілітували, проте він уже давно мертвий) кинули до в’язниці? Такі помилки були настільки повсякденні й повсюдні, що їх можна було розглядати не як винятки чи «помилки» в тодішньому порядку речей, а навпаки, як такі, що становили самісінький цей порядок. То хто ж тоді помилявся? Сама історія? Божиста і розумна? Але чи варто звинувачувати її в помилках? Як уявляється мені з погляду суто людського глузду, якщо історія справді володіє власним розумом, то чому він повинен перейматися розумінням людини і бути серйозним, як учителька початкових класів? А якщо історія жартує? Тієї миті я збагнув, що нездатний зректися власного жарту, якщо сам я і все моє життя є частиною набагато ширшого жарту (який перевершує мене), що має цілком незворотний характер.

Велике панно на стіні одного з будинків на майдані (там панувала тиша, тому що «їзда Королів» була у протилежному кутку села) червоними літерами сповіщало, що о четвертій пополудні оркестр із цимбалами даватиме концерт у саду кафе-ресторану. Коло оголошення були і двері того ресторану; до відправлення автобуса я мав іще дві години, та й пообідати була вже пора, тож я увійшов досередини.

16

Таке нездоланне воно, це бажання ще трохи підступитися до краю прірви, нагнутися над парапетом і дивитися вниз, наче те, що долі, повинне було втішити і погамувати мене, наче там, на самісінькому дні тієї прірви, оскільки деінде це було неможливо, ми зможемо знайти одне одного, бути разом, без непорозумінь, без лихих людей, без старіння, без прикрощів і назавжди… Повернулася до сусідньої кімнати, я проковтнула тільки чотири пігулки, можна сказати, нічого, я ще далеко від прірви, ще навіть і до бар’єра не дійшла. Висипала решту пігулок на долоню. Тієї ж таки миті стало чутно, як відчинилися двері, я аж підскочила, вкинула пігулки до рота і хутко проковтнула гамузом, трохи забагато їх було, я запила кількома ковтками води, та відчувалося, як вони застряли кім’яхом і пекли в стравоході.

То був Індра, він запитав, як посувається робота, я вмить прибрала байдужого вигляду, ані сліду

1 ... 77 78 79 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жарт», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жарт"