Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Гарді нічим не відрізнялися від його власних халеп та проблем. Ці два коміки також поневірялися він одного провального плану до іншого, також страждали від нескінченних невдач та розчарувань, а коли негаразди доводили їх до ручки, то гнівна реакція Гарді нагадувала Фергюсону його власні гнівні реакції, а стан приголомшеності, в який впадав Лорел, був дзеркальним відображенням його власної приголомшеності, але найкращим у їхніх фіаско та провалах було те, що Стен та Олівер були іще безпораднішими, ніж він, тупішими, впертішими, некомпетентнішими, і саме це й було кумедним, таким кумедним, що Фергюсон не міг не сміятися над ними, навіть попри те, що він жалів їх та співчував їм як братам, як спорідненим душам, котрих життєві обставини постійно відправляли в нокдаун, і котрі незмінно підскакували на ноги й робили нову спробу вигадати в життя черговий недолугий план, втілюючи який вони знову опинялися в нокдауні.

Здебільшого він дивився фільми один, сидячи на підлозі у вітальні на відстані ярду від телевізора, яку і бабуся, і матір вважали надто малою, оскільки промені з електронно-променевої трубки могли «завдати шкоди його очам», тому кожного разу, коли хтось із них заставав Фергюсона в такому положенні, йому доводилося перебиратися на розташований дальше диван. В дні, коли матір і досі була на роботі, коли він повертався додому зі школи, бабуся залишалася з ним у квартирі доти, поки матір не поверталася додому від своїх «щоденних обов’язків» (як висловилася нянька у фільмі «Музична скринька», поскаржившись полісмену за те, що Стен дав їй підсрачника), «він хвицнув мене ногою прямісінько в мої щоденні обов’язки»), але бабця Фергюсона не мала інтересу до Лорела та Гарді, її пристрасть стосувалася здебільшого чистоти та домашнього порядку, тому вона, видавши своєму онуку його післяобідню закуску – зазвичай, два шоколадних печива та склянку молока, а інколи – сливи, або апельсин, або кілька солоних крекерів, які Фергюсон намазував виноградним желе, заходила до вітальні, вмикала його телепрограму, а сама йшла собі на кухню шкребти кухонні столи, прибирати жировий нагар з газовою плитки або чистити раковини й унітази в двох туалетах; бабуся Нана була скрупульозною нищителькою бруду й бактерій, яка ніколи не бурчала з приводу вад своєї доньки як домогосподарки, але часто зітхала, виконуючи ці завдання, поза сумнівом засмучена тим, що її рідна донька не дотримується встановлених матір’ю жорстких стандартів санітарії й чистоти. В ті ж дні, коли Фергюсонова матір вже була вдома, як він повертався зі школи, бабуся просто залишала його і їхала до себе додому, обмінявшись поцілунками та кількома словами зі своєю донькою, і майже ніколи не затримувалася надовго, щоби не завдавати собі клопоту знімати пальто. Коли ж його матір не займалася фотографіями у фотолабораторії і не готувала на кухні вечерю, вона інколи сідала на диван біля сина подивитися з ним Лорела та Гарді, час від часу сміючись так само несамовито, як і він, наприклад, над виразом «щоденні обов’язки» в фільмі «Музична скринька», який став поміж ними приватним жартом, терміном, який в кінцевому підсумку замінив собою всі попередні слова, якими вони називали людські сідниці, і яких назбирався цілий список, до котрого входили такі солідні ідіоми, як дупа, тухес, задок, філейна частина, п’ята точка і срака, тому інколи між ними відбувався такий діалог: матір, перебуваючи в іншій кімнаті, гукала йому «Що ти там робиш, Арчі?», і він, якщо не стояв, не йшов і не лежав деінде в квартирі, відповідав: «Сиджу на своїх щоденних обов’язках, мамо». Але найчастіше вона просто хихотіла над витівками й кониками Стена й Оллі, або злегка посміхалася; коли ж ситуація на екрані виходила з-під контролю, кульмінуючи в запотиличники, ляпаси та стусани, матір кривилася й хитала головою, приказуючи «Ой, Арчі, це ж просто жах», маючи на увазі, не те, що фільм поганий, а що бурхливе й грубе з’ясування стосунків ставало для неї надмірним. Звісно, Фергюсон був іншої думки, але він вже був достатньо дорослим, аби розуміти, що цілком можливо є люди, яким Лорел та Гарді подобаються менше, аніж йому самому, і тому був вдячний матері за те, що вона сидить тут зараз із ним на дивані, оскільки знав, що Стен та Оллі були для неї надто тупими та інфантильними, і що навіть коли вона дивитиметься їхні фільми безперервно протягом року, то все одно не стане їхньою фанаткою.

Лише одна людина в їхній родині поділяла його ентузіазм, лише один дорослий мав проникливість достатньо гостру, щоби розпізнати геніальність його улюблених телепнів, і цією людиною був його дідо, невловимий та непояснимий Бенджі Адлер, який завжди був для Фергюсона чимось на кшталт постійної загадки, чоловіком, котрий, здавалося, мав дві чи навіть три різних особистості: інколи нестриманий і щедрий, інколи – замкнений в собі і відсторонений, часом знервований, навіть дратівливий та нестриманий, часом спокійний та експансивний, то приязно-уважний до свого онука, то майже байдужий до нього, але в свої хороші дні, дні, коли дідо бував у піднесеному настрої і сипав навсібіч жартами, він був прекрасним співбесідником і поділяв думку Фергюсона про те, що нудисти – це люди, яким нудно (саме так малий потрактував це випадково почуте слово). Наприкінці листопада дядько Пол організував матері іще одне робоче відрядження, цього разу – аж до Нью-Мексико, щоби сфотографувати там Міллісента Каннінгхема, вісімдесятилітню поетесу, у якої невдовзі у видавництві «Рендом Хауз» мала вийти друком книга «Зібрані есе», і на час її відсутності Фергюсон перебрався до квартири материних батьків біля майдану Колумбус-Серкл. На той час він вже встиг прожити в країні Лорела й Гарді вже понад місяць, повністю поринувши у своє нове захоплення й неприкаяно тиняючись по вихідних, бо в суботу та неділю програма не транслювалася, але того першого вечора, який він провів на Західній п’ятдесят восьмій вулиці, трапився понеділок, і в результаті Фергюсон п’ятеро днів поспіль насолоджувався компанією містера Товстяка та містера Худого, а коли того першого вечора додому з роботи прийшов його дідо, то він, кинувши, що «цілий день пронудився в офісі», вмостився на дивані поруч із Фергюсоном. Невдовзі він також почав трястися від сміху, інколи так сильно, що хрипів, кашляв та червонів обличчям, і настільки йому ті фільми сподобалися, що дідо почав приходити з роботи раніше, щоби встигнути подивитися телешоу разом зі своїм онуком.

А потім стався сюрприз – недільний візит на початку грудня, коли Фергюсонові дід та бабуся увійшли до квартири в Західній частині Центрального парку, нав’ючені пакунками, декотрі з яких були такими важкими,