Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

— Не ті... часи...

— А що ти написав?

— Що... він... свиня...

— Він тебе лупцював?

— Я... не знав... його... Не пригадую... Мені... було... два... роки...

На будинках ліпилися поторочі, жінки в туніках, чуваки з опущеними заборолами й усілякий інший архітектурний мотлох, про який нам втюхували на екскурсії.

— Тобі куди?

Він не знав. Я заніс його в порожній трамвай.

Мій супутник виявився важкуватим кнурякою.

— Довези мого друга додому, — кинув я водієві, а тоді обернувся в салон. — Ти де живеш?

Той, кого я назвав другом, щось нерозбірливо прохарамаркав. Я згадав, як він розводився в ресторані про якесь сільце під столицею. Запрошував мене туди: «Ти мій гість». Авжеж, я твій гість, тільки іншим разом.

— Запамʼятав? — запитав я у водія. — Отуди й довези його. Там його дім.

Я спробував пояснити, що таке дім.

Водій запротестував, однак я втиснув в його клешню двадцятку:

— Це тобі на чай.

Коли я покидав трамвай, мій компаньйон блаженно хропів.

Посольство все оплатило.

Я не бідний.

Демократія — не така й кепська штука.

Демократія не найгірша річ, щоправда, вряди-годи вона страждає запорами. Особливо така недосконала, як у нас. Треба клізми, щоб проштовхнути її.

Для мене то була невеличка розминка.

Я сумлінно виконував свою частину угоди, проте всім, звісно, не догодиш.

Я — практик.

Моє діло — не писати, а пропихати закони.

Я товк мордяки. Мною пишалися. Виконавши місію, я скромно покидав сесійний зал. Вкинувши в буфеті з десяток бутербродів з ікрою, я зникав геть. Я — чоловік зайнятий. На мене чекали справи.

Бізнес-партнери — колись інструкторові, тепер мої — дружно потиснулися. В повазі до мене. В памʼять про інструктора.

Справедливість неодмінно восторжествує.

Я не маю кому звіритися.

До мене ніхто не підгребеться — кишка тонка.

Я сам собі духівник.

Я плювати хотів на закон. Правила — для лохів. Одного разу закон закатав мене в асфальт, але я вибрався звідти й ось стою перед вами. Сьогодні лягаві звітують мені. Все змінюється. «Хто був нічим, той стане всім».

Соціальні ліфти в нас працюють не гірше, ніж будь-де інде. Я — живий приклад. Ще не народився той, який зігне мене у підкову. Ніхто не буде мене повчати. Гей ти, жовторотий. Так, ти. Спершу відсьорбни, а тоді крякнеш.

...Відколи прийшов туди, не покидало враження, що десь я вже бачив його. Наче ми вже колись зустрічалися. Когось він нагадував. Наче хтось інший заховався під маскою його лиця — звідти, з далекого минулого.

Я не перекидав риштування — зачепив, як проходив, плечем, всяке буває.

А може, він сам похитнувся? Пішла обертом голова... Якимось миршавеньким був — такого вітерець здує.

Він і без мене на ладан дихав. Кажуть, у нього рак був в останній стадії — падіння звільнило його від зайвих страждань.

Я прийшов до тебе, крихітко, але не застав тебе, і це дещо спантеличило мене. Що вдієш — так склались обставини.

Краще поділись, чим він привабив тебе. Ніяк не второпаю. Отим смішним, примітивним мазюканням?

Жартуєш.

Я знаю, що ти жартуєш.

Скажи мені:

— Я жартую.

Два слова.

І все знову буде, як колись.

...........................................................................................

Не побоялась приїхати сюди. Що ж, відчайдушності в неї не відбереш.

Приперлася з дочкою-калікою, яку нажила зі своїм богомазом. Мабуть, щоб розчулити.

— Відпусти.

— Кого?

— Не клей ідіота.

— Викладай, що знаєш.

— Материнське чуття.

— Брешеш. У тебе немає сина. В тебе його просто не могло бути.

— Кому, як не тобі, це знати.

— Чи я щось проґавив?

— Ти багато всього проґавив.

— Висловлюйся ясніше.

— Хіба не ясно?

— Що це все означає?

— Він — її брат.

Вона показала на малу. Я мовчки вивчав обох. Мені це не подобалося. Проте вона все ще подобалася мені.

— Напіврідний, — додала.

Суттєве уточнення. Це щось пояснювало. Дещо, ймовірно, змінювало.

— Он воно що.

Перед тим як обоє знюхались, хилячок мав сімʼю і дітей. Хто б подумав! Від такого рідна жінка чкурнула — кому потрібні невдахи?

Я запропонував прийняти її разом з дочкою — зараз, у непевні часи. Перешумить, а там побачимо. Я ладний був заплющити на все очі. На її походеньки. На хамовитий тон.

Вона відмовилася:

— Двічі в ту саму річку не ввійдеш.

Філософ-мазюкало навчив, ще б пак — сама до такого не додумалася б. А колись була не такою норовливою.

Якби не комизилась, дійшли б згоди. Хай там як, ми з нею не чужі. Колись ми прекрасно розумілися. Кінець кінцем, не я, а вона прилипла до мене.

— А що ти пропонуєш навзамін?

— Ти негайно відпустиш його!

Вона не мала що запропонувати.

— Це несерйозно.

Я не потерплю хамства. Навіть від неї.

— Ти ж людина.

Ти це запитуєш, крихітко, чи стверджуєш?

— Ти пропонуєш мені прогулятися по моргах? І заради цього ти так далеко їхала? Мило, нічого не скажеш. Тільки я тобі в цьому не компаньйон. Мої ноги вже не ті.

............................................................................................

— Візьмешся?

Погляди присутніх звернулись до мене.

Щось раптом, куди не глянь, чудиться. Пацюки повисувалися з нір. Невже це ті самі нікчеми, з якими я протирав за партою штани? Їхні діти? Я щось таки справді проґавив...

Ми зібрались в сюїті готелю — в тому самому складі, як тоді, коли вони запросили мене, щоб зробити пропозицію.

Цього разу з нами був ще один, якого представили гостем.

— Може, це висадились марсіани?

Коли я пожартував, гостя пересмикнуло, він на секунду відвернувся від вікна, крізь яке напружено вдивлявся в долину, на місто — туди, звідки крізь щільні, надійно зачинені стулки проникав у приміщення шум.

Гупали барабани.

Смерділо горілою ґумою.

Гуркіт безупинно наростав.

Ще мить — і шиби не витримають тиску.

Чого підібгали хвости? Перешумить і вляжеться — не таке проходили. Гей ви —тихіше, ваші барабани ранять мій ніжний слух. Поважайте немолодого джентльмена, який дещо побачив у цьому житті. Спізнав на своїй шкурі.

Життя добряче пройшлося по мені. У вас ще все попереду. Завʼязуйте дитячий садок. Час дорослішати.

Приходьте — пропустимо коньячку. Погомонимо задушевно — тема завжди знайдеться. Або помовчимо. Мовчання народить істину — ви ж її шукаєте?

А знаєте, яка вона? Ось бачите цей бокал? Спалах сонця, чий промінь на долю секунди ковзне по склі перед тим, як згаснути, — це і є вона, ваша істина.

Те, що на дні, коли проковтнете останню краплю.

Стара познайомилася з інструктором перед тим, як вискочила заміж за старого. Вона не мала великого вибору. Коли завагітніла,